French
DeutschЇ — Вікіпедія
| Літера Ї | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||
| Unicode (hex) | ||||||
| велика: U+0407 | ||||||
| мала: U+0457 | ||||||
| Кирилиця | ||||||
| А | Б | В | Г | Ґ | Д | Ѓ |
| Ђ | Е | Ѐ | Є | Ё | Ж | З |
| З́ | Ѕ | И | Ѝ | І | Ї | Й |
| Ј | К | Л | Љ | М | Н | Њ |
| О | П | Р | С | С́ | Т | Ћ |
| Ќ | У | Ў | Ф | Х | Ц | Ч |
| Џ | Ш | Щ | Ъ | Ы | Ь | Э |
| Ю | Я | |||||
| Неслов'янські літери | ||||||
| А̄ | А́ | А̀ | Ӑ | А̂ | А̊ | Ӓ |
| Ӓ̄ | А̃ | А̨ | Ә | Ә́ | Ә̃ | Ӛ |
| Ӕ | Ғ | Г̧ | Г̑ | Г̄ | Ӻ | Ӷ |
| Ԁ | Ԃ | Ꚃ | Ꚁ | Ꚉ | Ԫ | Ԭ |
| Ӗ | Е̄ | Е̃ | Ё̄ | Є̈ | Ӂ | Җ |
| Ꚅ | Ӝ | Ԅ | Ҙ | Ӟ | Ԑ | Ԑ̈ |
| Ӡ | Ԇ | Ӣ | И̃ | Ҋ | Ӥ | Қ |
| Ӄ | Ҡ | Ҟ | Ҝ | Ԟ | Ԛ | Ӆ |
| Ԯ | Ԓ | Ԡ | Ԉ | Ԕ | Ӎ | Ӊ |
| Ң | Ԩ | Ӈ | Ҥ | Ԣ | Ԋ | О̆ |
| О̃ | О̄ | Ӧ | Ө | Ө̄ | Ӫ | Ҩ |
| Ԥ | Ҧ | Р̌ | Ҏ | Ԗ | Ҫ | Ԍ |
| Ꚑ | Ҭ | Ꚋ | Ꚍ | Ԏ | У̃ | Ӯ |
| Ӱ | Ӱ́ | Ӳ | Ү | Ү́ | Ұ | Х̑ |
| Ҳ | Ӽ | Ӿ | Һ | Һ̈ | Ԧ | Ꚕ |
| Ҵ | Ꚏ | Ҷ | Ӵ | Ӌ | Ҹ | Ꚓ |
| Ꚗ | Ꚇ | Ҽ | Ҿ | Ы̆ | Ы̄ | Ӹ |
| Ҍ | Э̆ | Э̄ | Э̇ | Ӭ | Ӭ́ | Ӭ̄ |
| Ю̆ | Ю̈ | Ю̈́ | Ю̄ | Я̆ | Я̄ | Я̈ |
| Ԙ | Ԝ | Ӏ | ||||
| Застарілі літери | ||||||
| Ꙁ | Ꙇ | Ҁ | Ѻ | Ѹ | Ѡ | Ѽ |
| Ѿ | Ѣ | Ꙑ | ІЯ | Ѥ | Юси | Ѧ |
| Ѫ | Ѩ | Ѭ | Ѯ | Ѱ | Ѳ | Ѵ |
| Ѷ | Ꙟ | Ꙡ | Ꙣ | Ꙥ | Ꙧ | Ꙩ |
| Ꙫ | Ꙭ | ꙮ | Ꚙ | Ꚛ | Ꚏ̆ | Ꙏ |
| Літери кирилиці | ||||||
Ї, ї — тринадцята літера української абетки. За конфігурацією трохи видозмінена кирилична і. Цю літеру називають як іменник середнього роду: «велике Ї», «мале ї». У писемностях на основі латинського алфавіту таких мов, як африкаанс, валлійська, галісійська, каталонська, нідерландська, південносаамська, французька й, спорадично, англійська та турецька, вживають майже ідентичну графічно літеру Ï, ï — i з тремою (наприклад, англ. naïve ([nɑːˈiːv] або [naɪˈiːv]; кат. Ucraïna; нід. Oekraïne, нід. вимова: [ukraːˈinə]; фр. maïs, фр. вимова: [ma.is]).
Позначає йотовані голосні звуки /ji/(йі) та /jɪ/ (йи),[1] трапляється на початку слів, після голосних, знака м'якшення й апострофа.
Створена за зразком кириличної літери і, яка поряд з літерою и у давньоруській і староукраїнській писемностях позначала звук [i]. У зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) ї вживалася у кількох варіантах, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток. У XVI столітті, крім рукописної, з'явилася друкована форма літери.
У сучасному значенні літеру вперше вжито 1874–1875 у «Записках Південно-Західного відділення» Російського географічного товариства у Києві. Згодом її вжив Євген Желехівський у своєму Українсько-німецькому словнику (1885–86).
В українській (особливо західній орфографії, наприклад у желехівці) кінця XIX — початку XX століття літера ї використовувалася також для позначення «сильно пом'якшеного» [і] після м'яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н, часто позначаючи в цих місцях звук [і], що розвинувся з ятя (хліб, дід, нині, цілий). Використовування літер ї і і для передачі етимологічних [ě]/[e] і [o] відповідно уможливлювало розрізняти слова, що в сучасному написанні стали омографами : дїл (< *dělъ, родовий відмінок множини від діло) проти діл (< dolъ, «долина»), тїк (< *teklъ, минулий час від текти) проти тік (< *tokъ, «тік») Але оскільки на сході Україні відмінність між цим звуком і «звичайним» [і] зменшилася, вже Грінченко у своєму Словарі української мови відмовився від такого вжитку літери ї, і це вплинуло на зникнення цієї відмінності й на заході України. Таку відмову зафіксував Український правопис 1921 року.
У сучасній українській мові літерою ї позначають сполучення звуків й+і та й+и, вживають на початку, в середині та в кінці слів: їсти, поїзд, солов'їний, свої, Україна.
В українській мові сполучення ji (літера ї) може мати різне походження.
- Від праслов'янського *ě («ятя»): їхати, їзда, доброї, у міжгір'ї.
- Від *ě, що замінив раніший *i (свої, мої).
- Від «нового ятя», якщо він з'явився на місці йотованого «е»: їжак, Київ, моїм
- Від праслов'янського *ja: їсти, їжа. У східнослов'янських мовах *ja дав *ě Характерним для йотованого [i] було те, що він не перейшов у [ɪ].[джерело?] (ядро?) (д.-рус. ѣсти), а в південнослов'янських — *ja (староцерк.-слов. іасти). Слід зауважити, що в староцерковнослов'янській мові звуки *ě і *ja були настільки близькі за артикуляцією, що в глаголиці їх позначали тим самим знаком.
- Від праслов'янського *ji, зазвичай на стиках морфем: строїти, стоїть (прасл. strojiti, stojitь). У староцерковнослов'янській і давньоруській писемностях йотований характер [i] не передавався, бо той був дуже близьким за артикуляцією до нейотованого (д.-рус. строити, стоить). Характерним для йотованого [i] було те, що він не перейшов у [ɪ].[джерело?]
- На стиках морфем у пізнішому словотворі: Україна (прасл. *krajь + *in; край + ина)
- У запозиченнях — якщо оригінальний і стоїть після голосних (наївний, маїс), а також після м'якого знака або апострофа (Ільїн, Медельїн)
Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «тринадцятий». При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: шифр № 8-ї.
У староцерковнослов'янській і давньоруській абетках Ї виступає поряд із І під назвою «іжеї».
Наприкінці XVIII століття Досітей Обрадович запровадив літеру ї в сербській писемності на позначення звука [j] (що відповідає українській й). Однак, 1814 року Вук Караджич відмовився від цього нововведення й натомість запропонував літеру ј[2][3]. 1818 року правопис Караджича зафіксував цю пропозицію.
Від найдавніших часів до початку XIX століття букву ї вживали в російській писемності. Прикладом може слугувати видане 1762 року «Подземное путешествіе Николая Клима» — російський переклад твору Людвіга Гольберга[4].
Літера ї існує в пряшівському і паннонському варіантах русинської абетки.
| Кодування | Регістр | Десятковий код | 16-ковий код | Вісімковий код | Двійковий код |
|---|---|---|---|---|---|
| Юнікод (монолітний) | Мала | 1111 | 0457 | 002127 | 00000100 01010111 |
| Велика | 1031 | 0407 | 002007 | 00000100 00000111 | |
| Юнікод (розклад) | Мала | 72745736 | 0456 0308 | 00425401410 | 00000100 01010110 00000011 00001000 |
| Велика | 67502856 | 0406 0308 | 00401401410 | 00000100 00000110 00000011 00001000 | |
| ISO 8859-5 | Мала | 247 | F7 | 367 | 11110111 |
| Велика | 167 | A7 | 247 | 10100111 | |
| KOI-8 | Мала | 167 | A7 | 247 | 10100111 |
| Велика | 183 | B7 | 267 | 10110111 | |
| Windows-1251 | Мала | 191 | BF | 277 | 10111111 |
| Велика | 175 | AF | 257 | 10101111 |
У HTML велику літеру Ї можна записати як & #1031; або & #x407;, а малу ї — як & #1111; або & #x457;. У кириличній не українській розкладці клавіатури символ Ї викликають затисненою клавішею Alt з набором Num-цифр 0175, символ ї — комбінацією Alt+0191.
- 21 лютого 2013 року, до Міжнародного дня рідної мови, в Рівному встановили знак на честь літери «Ї» і в її формі, виготовлений із дерев'яної основи і обтягнений лляною тканиною. Його висота становила 3,6 метра[5].
- На початку вересня 2022 року літера «Ї» стала символом спротиву в тимчасово захопленому російськими військами Маріуполі.[6]
- ↑ Олекса Синявський. і – и § 117 // Норми української літературної мови. — Львів : Українське видавництво, 1941.
- ↑ Maretić, Tomislav. Gramatika i stilistika hrvatskoga ili srpskoga književnog jezika. 1899
- ↑ Karadžić, Vuk Stefanović. Pismenica serbskoga iezika, po govoru prostoga narod'a, 1814
- ↑ «Подземное путешествіе Николая Клима». Архів оригіналу за 26 травня 2018. Процитовано 26 травня 2018.
- ↑ «Рекордну букву Ї поставили у Рівному». Опубліковано 21.03.2013. Прочитано 26.05.2018. Архів оригіналу за 27 травня 2018. Процитовано 26 травня 2018.
- ↑ У Маріуполі літера «Ї» стала символом спротиву — її малюють у різних куточках міста
- Ї — Енциклопедія сучасної України [Архівовано 2 березня 2021 у Wayback Machine.]
- Ї // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Півторак Г. П. Ї // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9. — С. 224.
