Гризайль — Вікіпедія

Гризáйль (фр. grisaille, від gris — «сірий») — техніка живопису, в якій зображення виконується виключно у відтінках сірого. Також гризайлем називається техніка монохромного емалювання в кераміці, та монохромний вітраж. Кінцевий твір, виконаний у цій техніці, також називається гризайлем.

Твір у техніці гризайлю може бути самостійним зображенням, або попереднім підмальовком під олійний живопис — тоді художник покриває гризайль шарами кольорового лаку. Крім того, гризайль може слугувати підготовчим малюнком для гравюри. Часто гризайль імітує рельєф або скульптуру. Гризайлі можуть включати дещо ширшу колірну гаму. Виконані в коричневому кольорі, називаються брюнайлем, а виконані в зеленому кольорі, називаються вердалью^[1].

Зазвичай гризайль виконується на темній основі. Кожен наступний шар малюнка світліший за попередній^[2].

Також гризайлем називається техніка покриття кераміки (рідше металу) білою глазуррю. Товстіший шар глазурі дає білий колір, а тонший — сірий, що створює виразні світло-тіньові ефекти, посилює об'єми та тривимірність^[1].

У вітражному мистецтві гризайлем називають одноколірні композиції зі скла^[1].

Монохромний живопис відомий здавна на Сході, зокрема живопис тушшю знаний приблизно з 650 року н. е. Він відомий як мо-шуй у Китаї, суйбокуґа або сумі-е в Японії та соомуква в Кореї^[1].

Техніка гризайлю здобула популярність у західному живописі через ілюстрування рукописів, де зображення часто виконувалися чорнилом і розмивкою з обмеженим діапазоном кольорів. До відомих представників гризайлевого живопису належать митці XIII й XIV ст.: француз Жан Пуселль та англійський художник Метью Паріс. Ця техніка широко застосовувалася в скрипторіях по всій Ірландії та Північній Англії^[1]. Гризайлі не були самостійними малюнками, а доповнювалися кольоровими ініціалами й рамками^[3].

В епоху Проторенесансу Джотто використовував гризайль для малювання деяких своїх фресок у капелі Скровеньї у Падуї. Гризайль застосовувався художниками раннього нідерландського Відродження: Робертом Кампіном, Яном ван Ейком і Гуго ван дер Гусом, Гансом Мемлінгом, Ієронімом Босхом. Серед найвідоміших зразків гризайлю нідерландського Відродження — дві зовнішні панелі вівтаря Портінарі Гуго Ван Дер Гуса, що зображують архангела Гавриїла та Богородицю як кам'яні скульптури. Коли їх відправили до Італії в 1483 році, малюнки справили величезний вплив на художників флорентійського Відродження. Ієронім Босх використовував гризайль, щоб намалювати Створення на зовнішній стороні триптиха «Сад земних насолод»^[1].

За Високого Відродження до гризайлю вдавалися Андреа Мантенья, Мікеланджело, а також Андреа дель Сарто. Протягом XVI ст. традиція малювання гризайлем підтримувалася в Нідерландах Мартеном ван Гемскерком, Пітером Брейгелем Старшим, далі її продовжили Гендрік Гольціус, Адріан ван де Венне, Ян ван Гоєн і Рембрандт^[1]. Гризайлеві емалі були розроблені у XVI ст. у Франції Ліможською школою емальєрів. Серед найвідоміших практиків цієї техніки були члени родини Пеніко^[4].

Наприкінці XVIII ст. до гризайлю вдавалися для імітації класичної скульптури в оздобленні стін і стелі^[4].

Техніка також була популярна серед деяких художників XX ст., включаючи Альфреда Леслі, Чака Клоуза^[4] та Пабло Пікассо^[1].

• Відродження
• Маньєризм
• Культура Відродження
• Синопія
• Фреска
• Сграффіто
• Глізаль

• Гризайль // Термінологічний словник-довідник з будівництва та архітектури / Р. А. Шмиг, В. М. Боярчук, І. М. Добрянський, В. М. Барабаш ; за заг. ред. Р. А. Шмига. — Львів, 2010. — С. 73. — ISBN 978-966-7407-83-4.

Це незавершена стаття з мистецтва. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.