Докучаєв Василь Васильович — Вікіпедія

Василь Васильович Докучаєв
Василь Васильович докучаєв
Докучаєва у 1888 році
Народився	17 лютого (1 березня) 1846(1846-03-01) Мілюково, Російська імперія
Помер	8 листопада 1903(1903-11-08) (57 років) Санкт-Петербург, Російська імперія
Поховання	Смоленський лютеранський цвинтарd
Країна	Російська імперія
Національність	росіянин
Діяльність	мандрівник-дослідник, педолог, географ, геолог
Alma mater	Петербурзький університет
Галузь	ґрунтознавець
Заклад	Санкт-Петербурзький Імператорський університет[1]
Науковий ступінь	докторський ступінь[2]
Науковий керівник	Platon Puzyrevskyd і Александр Іностранцев
Відомі учні	В. І. Вернадський К. Д. Глінка С. О. Захаров М. В. Карчевський Ф. Ю. Левінсон-Лессінг Г. І. Танфільєв К. І. Юницький
Аспіранти, докторанти	Nikolay Adamovd Берг Лев Семенович Агафонов Валеріан Костянтинович
Відомий завдяки:	закон широтної зональності
Нагороди	Макаріївська премія
Автограф
Докучаєв Василь Васильович у Вікісховищі

Васи́ль Васи́льович Докуча́єв (нар. 17 лютого (1 березня) 1846(18460301) — пом. 8 листопада 1903) — російський природознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії.

У 1871 році закінчив Петербурзький університет, з 1883 року — його професор. У 1888–1894 роках на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. За його ініціативи було складено ґрунтові карти губернії, створено у Полтаві природничо-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні В. В. Докучаєва, згодом видатні природознавці академік В. І. Вернадський, академік К. Д. Глінка (1867—1927), академік Ф. Ю. Левінсон-Лессінг (1861—1939).

Народився у селі Мілюково Сичовського повіту Смоленської губернії Російської імперії (нині село Новодугінського району Смоленської області, Російської Федерації) у родині сільського священика. Закінчив Смоленську духовну семінарію (1867), фізико-математичний факультет Петербурзького університету зі ступенем кандидата природничих наук 1871 року.

Від 1872 року працює на посаді консерватора (хранителя) в університетському геологічному кабінеті. З 1875 року в Товаристві дослідників природи (Санкт-Петербург) та журналі «Вітчизняні записки» (рос. «Отечественные записки») подав повідомлення «З питання осушення боліт і зокрема осушення Полісся» (рос. «По вопросу об осушении болот и в частности об осушении Полесья»). Досліджував пухкі відклади та структуру річкових долин, головним чином — дніпровської. У 1878 році узагальнив результати досліджень у магістерській дисертації «Способи утворення річкових долин Європейської Росії» (рос. «Способы образования речных долин Европейской России»).

У 1877—78 роках взяв участь в організованих Вільним економічним товариством геолого-географічних «екскурсіях» чорноземною смугою Російської імперії, переважно Україною (у 1881 році знову відвідав Україну для уточнення висновків). Підтримав теорію генези чорнозему, висловлену видатним українським ґрунтознавцем Н. Д. Борисяком. У 1879 році під егідою Міністерства державних маєтностей видав записку «Картографія руських ґрунтів» — пояснювальний текст до карти ґрунтів Європейської Росії, складеної статистиком Василем Чаславським, опублікованої 1878 року.

З 1879 року почав викладати в Петербурзькому університеті, де читав лекції з курсів мінералогії та кристалографії.

У 1880 році обійняв посаду завідувача кафедри мінералогії (1881 — штатний доцент, 1884 — професор). У 1881 році з приводу видання двотомника графа Олексія Уварова «Археологія Росії. Кам'яний період» виголосив полемічну промову (наступного року побачила світ як брошура). У 1882 році за колекцію ґрунтів отримав диплом першого ступеня Всеросійської промислово-художньої виставки. У 1883 році був нагороджений Макаріївською премією Петербурзької академії за книгу «Руський чорнозем».

У 1888—94 роках керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії, разом із колегами видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наш степ раніше й тепер» (рос. «Наши степи прежде и теперь») (гонорарні кошти передав постраждалим від посухи), розробив методику визначення, чи були ліси на південних українських теренах. 12 листопада (31 жовтня) 1888 року у Вільному економічному товаристві виступив з відповідною доповіддю «Методи дослідження питання: чи були ліси у південному степу Росії» («Методы исследования вопроса: были ли леса в южной степной России»)^[3]. Удостоївся золотої медалі та ордена «За заслуги у землеробстві» Всесвітньої виставки у Парижі, 1889 року.

Під час робіт з ґрунтово-геологічного вивчення Полтавської губернії (1886—1889) В. В. Докучаєв навідується у маєток В. С. Кочубея у Полтавському повіті, поблизу Диканьки, що звався Піщано-Балясним, де на хуторі Дячкове жив О. О. Ізмаїльський, і між ними започатковуються дружні відносини і починається творча співпраця. В. В. Докучаєв пізніше не раз у своїх роботах посилався на дослідження О. Ізмаїльського. У січні 1894 року Докучаєв запрошує Ізмаїльського до складу керівництва Особливої експедиції Департаменту лісового господарства для ведення робіт у Воронізькій губернії. Внаслідок загострення хвороби О. Ізмаїльський змушений був відмовитись.

В. Докучаєв опікувався долею В. І. Вернадського^[4], обнародував у 1889 році, зокрема, результати студій цього свого учня-колеги, набуті під час мандрівки поблизу річки Чаплинка в Новомосковському повіті Катеринославської губернії (нині територія Дніпропетровської області), та його розвідку про Кременчуцький повіт Полтавської губернії.

1890 року запропонував створити у Полтаві природничий музей. Основу першої експозиції склали колекції, що зібрала експедиція професора Докучаєва — зразки ґрунтів — 4 тисяч одиниць; зразки гірських порід — 500 одиниць; гербарій — до 800 аркушів.

У 1892 році очолив Особливу експедицію, споряджену Лісовим департаментом до Воронезької, Харківської та Катеринославської губерній задля запобігання ерозії ґрунтів, посухам і недородам. Опублікував «Праці» експедиції у 18 випусках. Пильну увагу приділив Старобільському степу в Харківській губернії (тепер на території Старобільської ділянки, організованої під час експедиції, створено ботанічний заказник загальнодержавного значення «Юницький»)^[5] та Великоанадольському лісництву в Маріупольському повіті Катеринославської губернії.

Від 1892 року виконував обов'язки директора Новоолександрійського інституту сільського господарства та лісівництва (Ново-Олександрія, Люблінська губернія, нині місто Пулави, Польща), значною мірою на евакуйованій у 1914 році базі якого виник Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва. У 1895 році через перевтому взяв відпустку, під час якої відпочивав у Криму. У 1898 році вивчав ґрунти Бессарабії, потім, до 1900 року — Кавказу та Центральної Азії.

У 1899 році сформулював так званий «закон зональності», що показує «найщільніший зв'язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини». Читав науково-популярні лекції, в тому числі в Полтаві, де співпрацював із місцевим земством і часописом «Хуторянин». Від кінця 1900 року тяжко хворів.

Помер у Санкт-Петербурзі.

Ім'я Докучаєва згадується в десятках національних і спеціальних енциклопедіях, у тому числі в «Міжнародних персоналіях», а також у «Загальній історії наук». На різні мови перекладені роботи про нього Д. Віленського, І. А. і Л. А. Крупенікових, Б. Полинова, Л. Прасолова, С. Соболєва, Л. Чеботарьової, А. Ярилова. Багато для популяризації ідей Докучаєва на міжнародній арені зробив його учень — академік К. Глінка. Буквально в кожному підручнику ґрунтознавства, землеробства, фізичної географії згадується ім'я Докучаєва. Біографія і портрет вченого подані в одному з курсів ґрунтознавства, виданих у США. Американський ґрунтознавець К. Марбут, говорячи про роль Докучаєва в історії ґрунтознавства, прирівнював його до К. Ліннея в історії біології та Ч. Лаєлля в історії геології.

У 1954 році на його честь смт Оленівські Кар'єри Донецької області перейменовано на місто Докучаєвськ.

• Избранные сочинения, т. 1-3. М., 1948-49.
• Сочинения, т. 1-9. М., 1949-60.
• Наші степи колись і тепер. К.-Х., 1949.
• К вопросу о почвах Бессарабии. Кишинев, 1950.
• Російський чорнозем. К.-Х., 1952.

• Дослідники природи сходу України

• П. Г. Усенко. Докучаєв Василь Васильович [Архівовано 24 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 436. — ISBN 966-00-0405-2.
• Калачиков О. Т. Великий російський вчений — основоположник науки про ґрунт В. В. Докучаєв. К., 1949.
• Людина Землі: 150 років від дня народження В. В. Докучаєва // Знаменні і пам'ятні дати Донецької області в 1996 році. — Донецьк, 1995. — С. 41-44.
• Вернандер Н. Б. В. В. Докучаєв — творець вітчизняного ґрунтознавства. К., 1961.
• Вернадский В. И. Страница из истории почвоведения (Памяти В. В. Докучаева). — М., 1904. (рос.)
• Докучаев. — СПб., 1906. (рос.)
• Крупенников И. А. Докучаев в Крыму. — Симферополь, 1950. (рос.)
• Крупенников И. А., Крупенников Л. А. Василий Васильевич Докучаєв. — М., 1956. (рос.)
• Кирьянов Г. Ф. Василий Васильевич Докучаев. — М., 1966. (рос.)
• Зонн С. В. Василий Васильевич Докучаев. — М., 1991. (рос.)
• Николаев В. Ф. Из истории Полтавского краеведческого музея. — Полтава, 1991. (рос.)
• Докучаев Василий Васильевич (1846—1903). — М., 1997. (рос.)
• Энциклопедия виноградарства / гл. ред. А. И. Тимуш. — Кишинев : Гл. ред. Молдавской Советской Энциклопедии, 1986.(рос.)

• Докучаєв Василь Васильович // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.