Болбочан Петро Федорович — Вікіпедія

Петро Федорович Болбочан
Капітан  Полковник
Загальна інформація
Народження	5 (17) жовтня 1883 Геджев, Хотинський повіт, Бессарабська губернія, Російська імперія
Смерть	28 червня 1919(1919-06-28) (35 років) Балин, Кам'янець-Подільський повіт, Подільська губернія, УНР
Громадянство	УНР
Національність	українець
Alma Mater	Чугуївське військове училище
Військова служба
Роки служби	1918–1919
Приналежність	УНР
Вид ЗС	Армія УНР
Війни / битви	Перша світова війна: Нарочанська операція Радянсько-українська війна: Кримська операція Антигетьманське повстання
Командування
командир другого куреня Окремого Запорізького Загону, командир Кримської групи Армії УНР
Нагороди та відзнаки
Болбочан Петро Федорович у Вікісховищі

Петро́ Фе́дорович Болбоча́н (5 (17) жовтня 1883(18831017)^[1], с. Геджев, Хотинський повіт, Бессарабська губернія, Російська імперія — 28 червня 1919, с. Балин, Подільська губернія, УНР) — український військовий діяч, полковник Армії УНР, очільник Кримської операції проти більшовиків з метою встановлення на території півострова української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту. Учасник радянсько-української війни, антигетьманського повстання. З листопада 1918 року по січень 1919 року Болбочан керував Обороною північно-східної України.

У документах, а також історичних дослідженнях трапляються різні варіанти написання прізвища Петра Болбочана — Болбочан, Балбачан, Балабачан та Болбачан. В офіційних документах, зокрема, в послужному списку капітана 38-го Тобольського пішого полку згадується також у двох варіантах: Болбочан та Балбачан. Таке розходження у правописі до певної міри можна пояснити особистим підписом П. Болбочана, в якому літери «о» й «а» схожі — це й могло стати причиною різного написання.

Петро Федорович Болбочан народився 5 (17) жовтня 1883(18831017) року в селі Геджев (Гиждево) Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині молдовського православного священника та помічника благочинного 4-го округу того ж повіту Федора Олексійовича Болбочана та його дружини Єлизавети Григорівни. Батько — також з родини священника, народився в с. Липник Сорокинського повіту Бесарабської губернії^[2]. У 1905 році закінчив Кишинівську духовну семінарію.

1909 року закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Під час навчання в ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою Болбочану.

Під час Першої світової війни — підпоручик (від 6 серпня 1909), поручик (від 15 грудня 1912), штабскапітан (від 22 травня 1916), капітан (наказ 15 жовтня 1916) 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість.

Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь і приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К. Прісовського.

Співпрацював з Українською партією соціалістів-самостійників.

Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.

Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою.

2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі війська.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала О. Натієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим^{[Джерело?]} полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.

22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь. Після ультиматуму німецького окупаційного командування за наказом військового міністра УНР військові частини Болбочана наприкінці квітня 1918 року вийшли з Криму^[3].

У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

5 листопада 1918 року отримав звання полковника армії Української Держави.

У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був, поряд з Січовими Стрільцями, основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)

Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР на території Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній^[4], яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів.^{[виправити стиль]} Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб.

22 грудня за наказом Головнокомандувача отамана Симона Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів — Шостка — Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підпорядкування командувача Лівобережного фронту отамана Петра Болбочана. Крім того, Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставлені завдання. Однак, ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювали різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним і Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця.^{[виправити стиль]}

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова полковника звинуватили у здачі міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини.

Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом командира Богданівського полку на Лівобережному фронті сотника Омеляна Волоха (який згодом вдасться до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейде на бік більшовиків).

26 січня 1919 року в Києві Болбочан оприлюднив свого листа, у якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.»

Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло у глухий кут, однак не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування Петра Болбочана в пресі. Видається на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.

Залишаючись під вартою без суду і слідства, Болбочан був переведений до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади.

Проте полковник замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, говорячи про них як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти нього нема жодних доказів.

«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорізької групи.

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.

Петра Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягував нове призначення.

6 червня 1919 року, очікуючи на нове призначення, Петро Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення Петра Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.

Проте 9 червня з'явився наказ, в якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня 1919 року Петра Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений (разом з В. Оскілком) у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.^[5]

12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Петра Болбочана звинувачували у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу. Вирок, підписаний Олександром Осецьким, — смертна кара. Помилування Петра Болбочана, як вважає І. Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра

«при всій лагідності своєї вдачі все-таки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт».[6]

З іншого боку, протестуючи проти такого рішення, В'ячеслав Липинський, який на той час очолював дипломатичне представництво УНР у Відні, подав у відставку, оскільки

«такими фактами, як розстріл Отамана ­Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору».

28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на залізничній станції біля с. Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області).

Там же, за пів кілометра від станції, було поховано його тіло.

• Орден Святої Анни 3-го ст. з мечами та бантом за бойові дії в період з 20 жовтня по 1 грудня 1914 р. (Наказ 5 Армії від 27 січня 1915 р. № 185).
• Орден Святого Станіслава 2-й ст. з мечами за бойові дії в період з 1 січня по 4 лютого 1915 р. (Найвищий наказ від 22 квітня 1915 р.);
• Орден Святої Анни 2-й ст. з мечами за бойові дії 15 Лютого 1915 р. (Найвищий наказ від 3 червня 1915 р.);
• Орден Святого Станіслава 3-го ст. з мечами та бантом за бойові дії 17-18 серпня 1914 р (Найвищий наказ від 6 жовтня 1915 р.);
• Світло-бронзова медаль «В пам'ять 100-річчя Вітчизняної війни 1812» на Володимирській стрічці (30 жовтня 1912 р.);
• Медаль «В пам'ять 300-річчя царювання дому Романових» на стрічці білого, жовтого і чорного кольорів (9 березня 1913 р.).

Вулиці Петра Болбочана є у ряді населених пунктів України, а саме у м. Львів, м. Луцьк^[7], м. Київ^[8], м. Дніпро^[9], м. Хмельницький^[10], м. Харків, м. Запоріжжя^[11], м. Кривий Ріг, м. Сміла та селищі Берегомет.^[12]

Провулки Петра Болбочана є у містах Бровари, Житомир та Полтава.

В 2005 році в селі Балин було встановлено на його честь пам'ятний знак.

14 жовтня 2020 року 3-ій бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування "імені полковника Петра Болбочана"^[13].

22 січня 2019 року у Івано-Франківську було відкрито меморіальну дошку на його честь. ^[14]

Рішенням Київської міської ради від 21 листопада 2017 сквер імені Косіора (Шевченківський р-н) перейменовано на сквер імені Петра Болбочана^[15].

4 жовтня 2020 року в цьому сквері на вулиці Січових Стрільців, 86 (на місці демонтованого в 2008 році пам'ятника Станіславу Косіору) урочисто відкрили пам'ятник Петрові Болбочану. Монумент має вигляд бронзового погруддя на гранітному постаменті ^[16].

5 листопада 2020 року погруддя було відкрито у Харкові на території військової частини 3017 Східного оперативно-територіального об'єднання НГУ.^[17]

Полковник Петро Болбочан був показаний у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри». У фільмі зачіпається тема непростих стосунків Болбочана і Петлюри. Також у фільмі відтворена страта Болбочана.

• Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. 2-ге вид., доповнене. — К.: Темпора, 2009. — 426 с.: іл. — ISBN 978-966-8201-75-2.
• Коваленко Сергій. Болбочан Петро Федорович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с
• Сергій Громенко. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року. — К. : К. І.С., 2018. — 266 с., іл. — ISBN 978-617-684-204-0.
• Юрій Коцегуб. Болбочан: поміж двох вогнів. — К. : Видавництво Марка Мельника, 2019. — 280 с. — ISBN 978-966-97914-2-9.

• Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. — К. : Видавництво Марка Мельника, 2020. — 440 с. — ISBN 978-617-7838-19-6.

• Юрій Коцегуб. Болбочан: вірний присязі. — К. : Видавництво Марка Мельника, 2021. — 224 с. — ISBN 978-917-7838-30-1.

• Абліцов В. Г. Болбочан Петро Федорович [Архівовано 8 травня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2004. — Т. 3 : Біо — Бя. — С. 219. — ISBN 966-02-2682-9.
• Сергій Громенко. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року [Архівовано 1 серпня 2018 у Wayback Machine.]. — К. : К. І. С., 2018. — 266 с., іл. — ISBN 978-617-684-204-0.
• ^[1]
• Коваленко Сергій. Болбочан Петро Федорович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
• Коваль Р. Недовге щастя полковника Болбочана // Ренесанс напередодні трагедії. — К., 2003.
• Макаренко Г. Полковник П. Болбочан (Останній акт життя) // Літопис червоної калини. — 1930.— № 7-8. — С. 10—11.
• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• Осташко Т. С. Болбочан Петро Федорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 329. — ISBN 966-00-0734-5. [Архівовано 7 травня 2016 у Wayback Machine.]
• Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: Наукове видання. — К. : Темпора, 2004. — 416 с.
• Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. 2-ге вид., доповнене. — К. : Темпора, 2009. — 426 с.: іл. — ISBN 978-966-8201-75-2.
• Мина Ж. В. Постать полковника Петра Болбочана на тлі подій національної революції 1917—1921 років // Військово-науковий вісник Академії сухопутних військ ім. Гетьмана Сагайдачного . — Вип.16. — Львів: АСВ, 2011. ‒ С.156-168;
• Струцюк Йосип Георгійович.Отаман Болбочан та інші: роман, майже документальний. — Київ: видавництво «Український пріоритет», 2017. — 192 с.
• Шокало О. Петрові Болбочану —140: «… Ми боремося з большевизмом, … а уряд УНР йде назустріч большевизмові…» // Наука і Суспільство. — 2023. — № 12. — С. 33-47.

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Болбочан Петро Федорович

•  Як у харківський військовій частині відкрили погруддя Петра Болбочана на YouTube
•  Петро Болбочан: полковник якого розстріляв отаман // Історія України на YouTube
•  Програма «Велич особистості» (2016) на YouTube
• Петро Болбочан: про маловідомі факти з життя полковника армії УНР розповідає історик Роман Коваль // ВІДЕО
• Петро Болбочан: «Обов'язок перед Україною кличе мене до зброї»
• Петро Болбочан. Были ли герои на Батькивщине?
• Петро Болбочан — Отаман лівобережної України [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Славетний командир «запорожців»
• Володимир Сідак, Полковник Петро Болбочан на тлі своєї доби [Архівовано 15 серпня 2018 у Wayback Machine.] (дзеркало [Архівовано 7 серпня 2018 у Wayback Machine.]) // «Воєнна історія» № 4-6, 2006
• Феномен отаманщини доби Директорії УНР в українській історіографії [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Борис Мартос «Оскілко і Болбочан (спогади)» / Хто був П. Болбочан? [Архівовано 5 вересня 2014 у Wayback Machine.]
• Операція «Флот для України» [Архівовано 5 травня 2011 у Wayback Machine.]
• Двічі знищений: трагічна доля українського полководця Петра Болбочана. [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• «Завойовника Криму» розстріляли свої [Архівовано 20 листопада 2016 у Wayback Machine.]

1. ↑ Петро Болбочан. Як українці Сімферополь звільняли. www.ukrinform.ua (укр.). 24 квітня 2022. Процитовано 25 травня 2023.