Правова демократія — Вікіпедія

Демократія (від грец. demokratia (demos — народ і kratos — влада),  що етимологічно трактується як влада народу  — цивілізаційна форма організації суспільства та влади, що ґрунтується на забезпеченні максимально  можливої свободи людини, визнанні народу єдиним джерелом влади, створенні рівних для людей правових можливостей участі в управлінні суспільством та прозорості державного управління, системи контролю за владою, верховенстві права та системі механізмів стримування і противаг проти  концентрації, монополізації та інших форм узурпації влади, проявів тоталітаризму, диктатури, тиранії, олігархату, охлократії. Стандарт демократії — «правління народу, народом, для народу» ^[1]

Libertas est potestas faciendi id, quod jure licet (Свобода — це можливість робити дозволене правом). Загальний закон – це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого (В. Гюго).

Сама по собі демократія не є свободою (хіба що для того невизначеного загалу, яким є більшість «народу»), але вона  становить одну з найважливіших гарантій свободи, – слушно зазначає дослідник американської демократії Ф. А. Хайєк. Як єдиний із досі винайдених способів мирної зміни влади вона є однією з тих найвищих, хоча й негативних, цінностей, які можна порівняти з запобіжними засобами проти чуми: попри їх ефективність ми навряд чи їх усвідомлюємо, але їх відсутність може виявитися смертельно небезпечною. ^[2]

Розвиток демократії передбачає реалізацію принципів народовладдя як системотворчого принципу демократичної держави, гласності, свободи слова, незалежності засобів масової інформації та  заборони цензури, поділу і децентралізації влади, формування цивілізованого виборчого права, правової культури, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, створення умов для ефективного функціонування структур громадянського суспільства.^[3]

Для розбудови правової держави в Україні важливо забезпечити втілення доктрини правової демократії, автором концепту якої є доктор політичних наук П. В. Мироненко.

Правова демократія (грец. νομική δημοκρατία, англ. legal democracy) — модель державно-суспільного устрою, згідно з якою: 1)засади функціонування державності ґрунтуються на стійкій соціально-політичній згоді соціуму і влади, що передбачає правління більшості при забезпеченні прав меншості; 2) право системно забезпечує регулювання взаємодії суб'єктів політики та рівність усіх членів суспільства перед законом (верховенство права). Правова демократія, як форма співіснування соціуму і влади, мінімізує головну суперечність демократії між ідеєю повновладдя народу і неможливістю її всеосяжного втілення.^[4]

Україна сьогодні потребує реформ державності на засадах правової демократії, яка закріплювала б взаємодію влади і людини на основі міжнародних стандартів прав людини.

О. В. Скакун зазначає, що  права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави.^[5]

 Правова демократія — це широка демократія в рамках справедливих законів, заснованих на засаді верховенства права та інших принципах правової держави, на виваженому поєднанні прав і обов'язків громадян, їх неухильному дотриманні, організація суспільства, яке  гарантує максимально  можливі та окреслені законом права і свободи людини, надає широкі можливості участі народу як в управлінні державою та організації суспільного життя, так і контролю суспільства за діяльністю влади, забезпечує прозорість та відкритість дій влади, дієвість системи механізмів стримування і противаг проти узурпації влади.^[6]

Закони  марні там, де немає права, – мовив Горацій. Закони мають бути справедливими і зрозумілими, виражати волю людей та захищати їх честь і свободу. В правовій державі вони мають надавати людині максимум можливої свободи, бути формою здійснення прав і свобод людини. Законність і свобода стають неможливими один без одного.^[7]

Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності. Право виступає як засобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження неузгоджуваних з суспільними потребами і уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи і обсягу влади. Встановлювані заборони й обмеження повинні бути доцільними з погляду гарантій свободи, а, отже, і справедливими.^[8]

Заборони державного свавілля, як складова правової демократії. Розглядаючи питання можливого обмеження прав і свобод людини ЄСПЛ зазначив, що втручання повинно бути здійснене «відповідно до закону», переслідувати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (рішення у справі «Сільвер та інші проти Сполученого Королівства» від 25 березня 1993 р., рішення у справі «Петра проти Румунії» від 23 вересня 1998 р.). Potestas stricte interpretatur – правомочність має тлумачитись обмежувально.

Обмеження прав і свобод людини може здійснюватись виключно в умовах крайньої необхідності з дотриманням принципу пропорційності.

Принцип пропорційності як базовий  інструмент подолання колізій і стану юридичної невизначеності , зазначає М. Савчин, - є належним інструментарієм, оскільки він цілком укладається  у природу конституційного телосу – обмеження влади та забезпечення людських прав.^[9]

Головною метою принципу пропорційності є захист обсягу та змісту фундаментальних прав і свобод особи від свавільного впливу з боку публічних органів, а саме від їх надмірного впливу (у тому числі дискреційного характеру), необґрунтованої дискримінації, неналежного виконання ними своїх обов’язків щодо захисту цих прав і свобод. Водночас принцип пропорційності має сприяти балансуванню публічних і приватних інтересів, що є найбажанішим результатом його використання.^[10]

Конституцію України, а також Кримінальний процесуальний кодекс України і окремі закони, що регламентують діяльність Національної поліції України, ДБР. НАБУ, БЕБ, СБУ та інших правоохоронних органів,  доцільно доповнити окремою нормою за назвою «Принцип пропорційності» та викласти її  таким чином: «Посадові та службові особи публічної влади, суд, слідчі, слідчі судді, прокурори, детективи та інші представники правоохоронних органів, які здійснюють чи приймають участь у здійсненні кримінально-процесуальних чи інших правоохоронних дій,  мають виходити в своїх діях з того, що мета їх юридичних дій має бути суспільно вагомою, а засіб її досягнення найменш обтяжливим у конкретних умовах і формах правовідносин, при цьому втручання у сферу прав і свобод людини може допускатись лише в випадках крайньої необхідності, з метою забезпечення правосуддя чи іншої суспільно корисної мети, якщо цього неможливо досягти іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута».^[11]

Для зміцнення гарантій правової демократії та верховенства права необхідно  на конституційному рівні  закріпити принцип презумпції добропорядності та правомірності дій людини. Пропонується ст. 28 Конституції України доповнити частиною третьою такого змісту: «В Україні діє принцип презумпції добропорядності та правомірності дій кожної людини. Кожна людина вважається добропорядною, а кожен учасник будь-яких правовідносин вважається діючим чесно і правомірно, доки інше не доведено в передбаченому законом порідку та не визначено в законної сили судовому рішенні. Поширювана про людину інформація, що її порочить, вважається недостовірною, якщо інше не встановлено в передбаченому законом порядку. Доказування достовірності такої інформації покладається на того, хто її поширив. Усі сумніви щодо добропорядності людини чи правомірності її дій мають тлумачитись і вирішуватись на користь людини. Недоведена недобропорядність дорівнюється доведеній добропорядності. Поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не доведе достовірність поширюваної інформації. Сумніви щодо правомірності дій та вимог особи, що виникають з наявних доказів чи внаслідок конкуренції правових норм, недосконалостей права та судової практики, мають тлумачитися та вирішуватися на користь їх правомірності».^[12]

Конституція України закріплює такі засади правової демократії: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави"( ч. 2 ст. 3); "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України"; "Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" ( ст. 19); "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (ст. 21); "Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод" ( ст. 22).Закони, якими звужуються існуючі права і свободи людини не підлягають застосуванню; "Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань" ( ч. 6 ст. 55); "Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень" ( ст. 55); "Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" (ст. 68).

Правова демократія має гармонічно поєднувати як свободи людини та її законопослушність, так і заборону свавілля влади та право на спротив такому свавілю. Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року, проголошуючи Загальну декларацію прав людини, у преамбулі якої зазначила: «…Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення».

Право на повстання як насильницька форма спротиву розглядається як конституційний еквівалент права на необхідну оборону, крайній засіб (ultimaratio), до якого звертаються у разі неможливості ефективно захистити свої права за допомогою інших правових механізмів, що реалізуються в умовах демократичного режиму.^[13]

Преамбула до Декларації незалежності США 1776 року (написана Томасом  Джефферсоном), визначає:  «Ми вважаємо за очевидні істини, що всі люди створені рівними, що їм дано їхнім Творцем деякі невід’ємні права, з-поміж яких – життя, свобода і право на щастя, що для забезпечення цих прав людьми засновані уряди, які користуються своєю владою за згодою керованих, – що коли якийсь уряд перешкоджає досягненню цих цілей, то народ має право змінити або знищити його й заснувати новий уряд на таких підставах та засадах, організовуючи його владу в таких формах, котрі якнайкраще мають забезпечити його безпеку та щастя».

Правова демократія передбачає розвиток інститутів правовладдя те референдної демократії, розвиток електронної демократії, становлення громадянського суспільства та дієвих інститутів контролю суспільством владних інституцій.

Свобода

Демократія

Право

Права людини

Верховенство права

Справедливість

Правова держава

Конституція свободи

Джунь В. В. Соціологія конституційного права. Книга друга. Соціокультурні підстави європейського конституціоналізму. Київ: ІнЮре, 2018. 598 с.

Кампо В. М. Конституція і становлення конституційної демократії в Україні (2014-2018 роки). Київ: Гамазин, 2019. 172 с.

Колодій О.А. Конституційно-правовий статус українського народу: доктрина, регламентація, поняття та елементи: монографія. Київ:  Ліра-К, 2020. 452 с. ISBN978-617-7910-88-5

Конституційна держава та права людини й основоположні свободи: Україна та європейський досвід: монографія /О. М. Ващук, І. О. Мазурок, В. В. Навроцький, М. В. Савчин, П. А. Трачук. Ужгород: Мистецька лінія, 2008. 347 с.

Концепція удосконалення інституту юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством та особою в Україні / Ю.С. Шемшученко  та ін. Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2014. 112 с.

Палант Б. Білль про права (практика застосування).  Харків: Право, 2018.  264 с.

Права людини в національному та європейському контекстах: підручник / Н.І. Петрецька та ін.; за заг. ред. Н.І. Петрецької, Ю.М. Бисаги. Ужгород: Видавничий дім “Гельветика”, 2018.  482 с.

Сироїд Т. Л., Фоміна Л. О. Міжнародне право прав людини: підручник. Київ: Юрінком Інтер,  2023. 564 с.

Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підручник. 4-те видання. Київ: Алерта, 2021. 528 с.

Тертишник В. М. Права і свободи людини: підручник. Київ: Алерта, 2022. 432 с. ISBN 978-617-566-725-5

Тертишник В. Конституція України. Науково-практичний коментар. Вид. 3-тє, доповн. і перероб. Київ: Алерта, 2024. 486 с. ISBN 978-617-566-844-3

Це незавершена стаття про політику. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Нормативний контроль Freebase: /m/05j5_b