Піяле-паша — Вікіпедія

Піяле-паша
тур. Piyale Mehmed Paşa
Народився	1515 Пелєшаць, Дубровницько-Неретванська жупанія, Хорватія
Помер	21 січня 1578(1578-01-21) Стамбул, Османська імперія
Поховання	Piyale Pasha Mosqued
Країна	Османська імперія  Туреччина
Діяльність	моряк
Alma mater	Enderun Schoold
Посада	Капудан-паша
Військове звання	адмірал
Конфесія	іслам
У шлюбі з	Гевхерхан-султан

Піяле-паша (тур. Piyale Paşa 1515—1578) — видатний османський адмірал. Походив з християнської родини шевця угорської або хорватської національності. Підібраний османами в дитячому віці на території Угорщини «голим та хворим», зробив невірогідну кар'єру і досягнув посади другого візира, третьої по значущості посади в Османській імперії після султана і великого візира. Його дуже цінував і любив Сулейман I Пишний, який одружив його зі своєю онукою, дочкою свого сина і спадкоємця — Селіма II.

Чотирнадцять років займав пост капудан-паші (головнокомандувача військово-морського флоту імперії). Командував османським флотом в битві при Джербі, де розгромив об'єднаний європейський флот. Був командувачем османським флотом під час Великої облоги Мальти, де неузгодженість дій з Мустафа-пашею, що очолював сухопутні сили, призвела до поразки та відступу. Підкорив Хіос і очолював флот під час підкорення Кіпру. На честь Піяле-паші названо декілька кораблів ВМФ Туреччини.

У вакуфній грамоті Пертева-паші, в якій Піяле-паша вказаний свідком, він записаний як «Піяле бін Абдурахман». Відомо, що мати Піяле була християнкою, і залишалася такою, коли Піяле, що став вже капудан-пашею перевіз її до Стамбулу^[1].

Однозначної думки про національність Піяле-паші немає. Герлах, що перебував в Стамбулі в 1573—1578 роках священником при австрійській місії, називає його сином хорвата-шевця з Угорщини (з Тольна)^[1]. Більшість джерел сходиться в тому, що Піяле дитиною був підібраний на території Угорщини і привезений до Стамбула після битви при Могачі в 1526 році^[1]. 1573 року венеційський посол Андреа Бадоаро доповідав венеційському сенату, що «Він був знайдений в канаві біля кордонів Угорщини хворий і кинутий під час експедиції султана Сулеймана»^[2]. а венеційський посол Костянтино Гардзоні вказував, що «Піяле був виявлений собаками султана Сулеймана в канаві, коли він проходив в перший раз в Угорщині, і він був голий і хворий»^[3]. Однак Сюрейя^[de] вважає його хорватом^[4]. Йозеф фон Гаммер не визначився в цьому питанні і називає Піяле-пашу то хорватом, то угорцем — «хорватом Піяле» ^[5], «Піяле-пашею угорцем або хорватом» ^[6], «угорцем за народженням» ^[7].

Піяле отримав освіту в Ендеруні. Закінчивши Ендерун в 1547 році, отримав звання капиджі-баші (начальник внутрішньої охорони султанського палацу)^[8][1][4].

У 1554 році він став санджак-беєм Галліполі і капудан-пашею (головним адміралом флоту Османської імперії)^[4]. Брав участь в нападі на острови Ельба і Корсика разом з такими видатними адміралами, як Тургут-реїс і Саліх-реїс. У травні 1555 султан Сулейман I послав його на прохання Катерини Медичі, матері короля Франциска II, із завданням допомогти Франції у протистоянні з імперією Габсбургів. Османський флот під керівництвом Піяле-паші з'єднався з французьким флотом біля Пйомбіно і успішно відбив напад, захопивши кілька іспанських фортець на Середземному морі^[1][9].

Після невдалої спроби захопити саме Пйомбіно і острів Ельбу, у 1556 році Піяле-паша напав на міста Оран і Тлемсен в Алжирі і повернувся зі здобиччю в Стамбул^[10]. У наступному році (в травні 1557 року^[1]) він повернувся в море з шістдесятьма кораблями, опанував портом Бенезерт (сучасна Бізерта)^[10] в Тунісі і до зими патрулював узбережжя Північної Африки, повернувшись до Стамбулу 11 грудня^[1].

30 грудня 1557 р. король Франції Генріх II написав листа султану Сулейману з проханням про позику коштів, калійної селітри та флоту з 150 галер. Завдяки роботі посла Жана Кавенака де ла Вінья, прохання Генріха II було задоволено і в 1558 році османського флот було відправлено на допомогу Франції^[11].

Османська армада покинула Константинополь у квітні 1558 року. 13 червня 1558 р., Піяле-паша разом з Тургут-реїсом зайшов в Мессинську протоку і захопив Реджо-ді-Калабрію. Звідти їх флот пройшов до Еолійських островів, Амальфі, Сорренто і Масса-Лубренсе. Вони висадилися у Торре-дель-Греко на узбережжі Тоскани і Пйомбіно, однак не досягнув якихось помітних успіхів, крім пограбування Сорренто, що відносилось до володінь Іспанії на півдні Італії, де османи захопили 3000 полонених^[12].

У липні османський флот почав напади на Балеарські острови^[13]. Османські сили складалися з 15 000 військ на 150 військових кораблях. Після того, як перший напад на Мао було відбито, османи напали на місто Сьюдадела на Менорці, гарнізон цитаделі якої складав лише 40 солдат^[14]. Після декількох днів облоги місто і цитадель впали. Османський флот захопив багату здобич і взяв велику кількість жителів в полон для подальшого продажу в рабство^[10].

У вересні 1558 році вони підійшли до іспанського узбережжя перед нападом на Менорку^[1][9].

Після пограбування османським флотом Балеарських островів, король Іспанії Філіп II звернувся до папи Павла IV і його союзників в Європі, щоб протистояти Османській загрозі. На папський заклик було утворено союз Генуезької республіки, Великого Тосканського герцогства, Папської області і Мальтійського ордена.

У березні 1560 року союзний іспансько-італійський флот під командуванням Джованні Андреа Доріа, племінника знаменитого генуезького адмірала Андреа Доріа, зібрався в Мессіні. Іспанськими силами командував віце-король Сицилії герцог Медінаселі^[15]. На кораблях перебувала армія з 14 тисяч військових. Флот підійшов до острова Джерба біля берегів Іфрикії і захопив її головну фортецю — османський форт Бордж-ель-Кебір. Шейхи острова визнали сюзеренітет іспанського короля і зобов'язалися сплатити йому данину в розмірі 6 тисяч екю. Герцог Медінаселі очікував побачити турків не раніше середини червня, але вже 11 травня османські кораблі з'явилися біля берегів Джерби і з ходу приступили до висадки на острів^[1]. Османський флот на чолі з Піяле-пашею подолав відстань від Стамбула до Джерби всього за двадцять днів і застав супротивників непідготовленими. Іспанська командувач залишив на Джербі експедиційний корпус і, відступаючи, повів свої кораблі на північ. Піяле-паша переслідував його і 14 травня в протоці біля островів Керкенна флот християн був знищений^[16]. Після цього на Джербу висадився Тургут-реїс на чолі п'ятитисячного війська. З кораблів Піяле-паші висадилося ще сім тисяч чоловік. 31 липня, після двох місяців облоги, форт здався^[17]. Піяле-паша доставив в Стамбул близько 5000 полонених^[18].

Тріумфальне повернення флоту в Стамбул описав Ож'є Гіслен де Бусбек, посол імператора Карла V в Османській імперії^[19]. 27 вересня сам Сулейман перебував на терасі палацу, що виходить на порт, вшанувавши адмірала^[17] при вході флотилії в порт. На юті флагмана були виставлені захоплені в полон Альваро де Санде, генерал Санчо де Левія (командир ескадри Сицилії) і генерал ескадри Неаполя Беренджер Кекеннес. Захоплені в битві європейські галери тягли на буксирі, без щогл і рулів^[20]. Через три дні скутих разом трьох видатних полонених провели по вулицях Стамбула від арсенала^[en] до дивану. Дону Альваро зробили пропозицію стати головнокомандувачем армії проти Персії, якщо він зречеться своєї віри і відмовиться від служби імператору^[21]. Він її відкинув і був звільнений з ув'язнення разом з доном Санчо де Левія завдяки клопотанню Гіслена де Бусбек і обіцянці викупу^[22]. Перебував в Стамбулі в будинку Гіслена і через 4 роки був викуплений з полону^[22].

Однак, незважаючи на свій тріумф, Піяле-паші з труднощами вдалося уникнути серйозних неприємностей. Бусбек стверджує, що Піяле-паша приховав на Хіосі Гастона, сина герцога Медінаселі, щоб самому отримати за нього викуп. Рустем-паша запідозрив його і за вказівкою Сулеймана почав розшук. Піяле-пашу врятувала своєчасна смерть Гастона від чуми. Гаммер, а також Бусбек підозрюють Піяле в тому, що він якимось чином посприяв смерті юнака^[23][24].

У 1565 році Піяле-паша був четвертим візиром і разом з Тургут-реїсом командував османськими військами при облозі Мальти.

Сулейман звелів:

«Я маю намір завоювати острів Мальта, і я призначив Мустафу-пашу командувачем в цій кампанії. Острів Мальта — це штаб-квартира невірних. Мальтійські лицарі вже заблокували маршрут, який використовується паломниками-мусульманами і торговцями в східній частині Білого моря^[25] по шляху до Єгипту. Я наказав Піяле-паші взяти участь в поході з Імперським флотом»^[26].

Великий візир Алі, проводжаючи армаду і дивлячись на Мустафу-пашу і Піяле-пашу, саркастично зауважив:

«Ось два пана з розвиненим почуттям гумору, любителі опіуму і кави. Вони вирушають на розважальну прогулянку до островів. Готовий посперечатися, що весь вантаж — це арабські зерна і мак»^[27][28].

До моменту підходу противника на острові було приблизно 540 лицарів з зброєносцями, близько 1 000 іспанських піхотинців і ополчення в кількості близько 4 000 чоловік. Османська армія складалася з 40 000 чоловік, і прибула на більш ніж 200 судах (включаючи 130 галер, 30 галеасів і 11 вітрильних суден)^[29]. Османський флот підійшов до Мальти 18 травня 1565 року. Кораблями командував Піяле-паша, сухопутними військами — Кізілахметлі Мустафа-паша.

23 травня розпочався обстріл форту святого Ельма. Через кілька днів прибув Тургут-реїс, який особисто прийняв командування облогою. Форт протримався 31 день. Коли 23 червня османська армія нарешті пробила собі шлях всередину, то з початкового гарнізону в живих залишилася дрібка людей. Турки захопили всього 9 полонених. Натомість, втрати османів були такі великі (близько 8 000 осіб, включно із самим Тургут-реїсом^[29]), що, за словами Франческо Балби^[en] , Мустафа-паша сказав: «Якщо настільки маленький син так дорого обійшовся нам, то яку ціну ми повинні заплатити за батька?»^[30][29].

Після взяття Форту святого Ельма активність нападників зосередилася на двох укріплених містах — Сенглеа і Біргу. Щоб зайняти нові позиції на південь від їм довелося тягнути всі свої важкі гармати і припаси. Крім того, в день падіння форту святого Ельма до мальтійських лицарів прибуло підкріплення з Сицилії — 1000 осіб, в тому числі 42 лицаря. Після того, як на допомогу до лицарів 7 вересня прибуло ще 9 тисяч осіб, османська армія зняла облогу і відпливла з Мальти ^[29]. Піяле-паша і Мустафа-паша заздалегідь послали Сулейману повідомлення про невдачу, що, як вважали сучасники, врятувало їх голови. «Тільки зі мною мої армії домагаються тріумфу!» — сказав Сулейман, отримавши звістки про невдачі^[31][29]. Деякі звинувачували в цій невдачі Піяле, інші — сераскіра Мустафу-пашу. Щоб не лякати населення Стамбулу сумним видовищем переможених галер, пошкоджених в боях, Піяле було наказано зайти в порт вночі^[32][31]. В дивані, який відбувся невдовзі після цього, Сулейман не звертався до першого і другого візирів Соколлу-паші і Пертеву-паші, і до решти теж, щоб пом'якшити якось немилість п'ятого візира, сераскіра Мальтійської експедиції, з яким він не розмовляв^[32]. Ахмед-паша, бейлербей Румелії був в поході на Софію, коли він дізнався про повернення свого брата сераскіра Мустафи. Серед людей в свиті Ахмеда в якості читальника Корану був майбутній історик Селанікі. Саме з його слів відомо про більшість подій того часу^[33].

Мустафа-паша позбувся і своєї посади і милості султана Сулеймана I, в той час як Піяле-паша зберіг звання капудан-паші і залишився султанським фаворитом^[3].

Ще в 1458 році, за часів Мехмеда Фатіха, Хіос погодився платити данину султану але острів підпорядковувався Генуї, що не влаштовувало османів. У квітні 1566 Піяле-паша мирно зайняв Хіос^[1]. Флот, яким командував Піяле-паша, встав на якір біля входу в гавань 14 квітня^[34]. Піяле-паша надіслав правителям острова розпорядження з'явитися на його флагман. Там османський адмірал оголосив, що жителі Хіоса прогнівали султана, оскільки вони розсилають усюди шпигунів, надають притулок рабам-утікачам та італійським піратам і не платять данину. Судячи з усього, звинувачення були не безпідставні. Піяле-паша оголосив вимогу султана зайняти Хіос. Після переговорів з правителями острова, його війська висадилися на острів, боєприпаси і склади були конфісковані, було піднято турецький прапор. Потім на берег зійшов Піяле-паша. Двох солдатів, що образили мирних городян, показово посадили на кіл. На наступний день Піяле-паша наказав розбити статуї святих в соборі і двох церквах, і церкви перетворити в мечеті, але собор був залишений єпископу^[35]. Управителів острова було заарештовано і відправлено до Кафи. Їх було звільнено лише через 4 роки після довгих прохань Пія V і французького посла^[36].

Османи заарештували близько п'ятисот чоловік, що в більшості своїй не були жителями острова Хіос, їх завантажили на галери, щоб потім продати або отримати за них викуп. Серед них було безліч лицарів Мальтійського ордена, а також Вінченцо Джустініані з іншими 12 правителями. Крім того, хлопчики з родини Джустініані у віці між 12 і 16 роками (21 підліток) були доправлені до Стамбулу. Легенди сім'ї Джустініані свідчать, що їх примушували зректися католицької віри, троє з них прийняли іслам, але решта 18 не підкорилися і були вбиті після жорстоких тортур 6 вересня 1566 року. За сімейними переказами вони були канонізовані^[37].

На Хіосі Піяле-паша залишив невеликий гарнізон і вирушив до Наксоса, який теж підкорився османам. Потім Піяле-паша попрямував до узбережжя Апулії і спустошив його та привіз султану багаті трофеї^[36].

Майже через місяць після смерті Сулеймана, його син від Роколани-хуррем Селім прибув в Белград, викликаний листом Соколлу Мехмеда-паші і зайняв престол під ім'ям Селіма II. Соколлу Мехмед-паша став великим візиром, Піяле-паша отримав пост третього візира^[1][4], тоді як другим візиром став Перт-паша, а четвертим візиром — Семиз Ахмед-паша^[39].

Але в Стамбулі під час урочистостей спалахнув бунт яничар. Яничари збунтувалися, висловлювали невдоволення невиплатою платні, ображали візирів, що супроводжували султана. Вони навіть проклинали останки Сулеймана і погрожували його труні^[40]. Перт-пашу скинули з коня і збили з голови тюрбан, Піяле-пашу, який спробував умовити їх заспокоїтися, стягнули з коня і напали на Ферхада-пашу^[41]. Семиз Ахмед-паша і Мехмед-паша Соколович почали розкидати пригоршні монет, і це допомогло візирам відступити до воріт^[42]. Сміливе втручання аги яничарів Муезинзаде Алі-паши не врятувало ситуацію. За наполяганням Соколлу, Селім оголосив про роздачу подарунків і підвищення оплати для яничар, що розрядило обстановку і заспокоїло їх^[42][43][44].

Ага яничарів Муедзінзаде Алі-паша отримав звільнену посаду капудан-паші^[43].

Лала Мустафа-паша був призначений головнокомандуючим сухопутними військами на Кіпрі, командування флотом доручили Піяле-паші, а капудан-паша Муедзінзаде Алі-паша був йому підпорядкований. Флот було розділено на три флотилії, які доставляли армію на острів в березні, квітні і травні. Командування другою Піяле взяв на себе, Алі-паша командував третьою^[46].

В декілька заходів османський флот доставив на Кіпр армію. Ніколо Дандоло, командувач обороною острова, не зумів перешкодити висадити на берег всі їхні сили. Османи швидко завоювали Лімасол, розграбували місто, і рушили до Ларнаки. В цей час Піяле-паша поповнив на Евбеї запаси продовольства і з вісьмома тисячами солдатів висадився на Тіносі. Вони розграбували острів, але губернатору вдалося його захистити^[47].

Флот підвіз важку артилерію і Лала Мустафа-паша скликав військову раду, запропонувавши облогу Нікосії, в той час, як Піяле висловився за облогу Фамагусти. Але Лала Мустафа не змінив рішення^[48]. У липні Мустафа-паша взяв в облогу Нікосію. Сім тижнів облоги міста Піяле провів з флотом біля берегів Родосу^[49]. Більше місяця Лала Мустафа не міг подолати опір захисників Нікосії. У серпні Піяле з флотом висадився на Кіпрі в районі стародавнього Аматуса^[50]. Після повернення флоту від Родосу, Лала Мустафа зажадав від Алі-паші і Піяле-паші зняти по сто чоловік кожного корабля і передати йому. Незважаючи на те, що в цьому випадку кораблі залишалися безпорадними при можливому нападі венеційського флоту, близько 20 000 солдатів і матросів прибуло в розпорядження сераскіра. 9 вересня був розпочато останній штурм, бастіони міста були захоплені і місто впало^[51].

11 вересня Лала Мустафа-паша відправив посланника в Фамагусту з пропозицією здатися. В якості додаткового стимулу була послана голова Ніколо Дандоло. Фамагуста, яку захищали Маркантоніо Брагадін і Асторре Бальоні, здаватися відмовилася. 17 вересня розпочалась облога Фамагусти. Місто було взяте в облогу, проте взяти його армія Лали Мустафи-паші не змогла.

Алі-паша і Піяле-паша повернулися з флотом в Стамбул, залишивши на Кіпрі сорок галер для обслуговування армії під командуванням Хамзи-бея, бейлербея Родосу. Лала Мустафа-паша залишився керувати облогою ^[53].

Об'єднаний християнський флот так і не прийшов на допомогу обложеним. Пороху не вистачало, ще сильніше відчувалася нестача харчів. 23 січня кілька судів зуміли прорвати блокаду і доставити в місто припаси, однак цього було мало^[53]. У загальній складність облога тривала близько року. 1 серпня Фамагуста підняла білий прапор. Незважаючи на те, що венеційці капітулювали під гарантії вільного повернення додому, які Лала Мустафа-паша запевнив своїм підписом і печаткою султана, своє слово він не дотримав. Коли Брагадін в супроводі інших захисників з'явився для передачі ключів від міста, Мустафа особисто накинувся на нього і відрізав вухо. Почалася різанина, підсумком якої стала гора з 350 голів, звалених біля шатра Мустафи. Через два тижні, після тортур і знущань, 17 серпня 1571 року Брагадін прийняв мученицьку смерть: з нього здерли живцем шкіру на очах залишилися в живих і стали бранцями жителів Фамагуста^[54][55]. Збереглося свідчення Франческо Мерізі Караваджо (дядька художника), який описав подробиці в своєму щоденнику^[56].

Всі вижили жителі Фамагусти потрапили в полон. Голови страчених воєначальників і содраную шкіру Брагадін Лала Мустафа-паша привіз до Константинополя в подарунок султанові.

За повідомленнями істориків, жорстокість Лала Мустафи-паші були викликані декількома причинами. По-перше, він був розлючений тривалим опором і великими втратами, по-друге, Брагадін поводився гордовито, відмовився при переговорах залишити заручника, По-третє, Лала Мустафа-паша звинувачував його у вбивстві 50 мусульманських паломників. Він зазначив під час страти: «пролив кров мусульман повинна наздогнати розплата»^[55].

У 1571 року османський флот на чолі з Муезинзаде Алі-пашею зазнав нищівної поразки від сил Священної ліги. Сам Алі-паша загинув, двоє його синів потрапили в полон^[57]. Врятуватися вдалося 87 галерам під керівництвом Улуча Алі. Піяле-паші теж вдалось привести до Стамбулу 120 бойових галер і 13 транспортних кораблів, що були врятувалися від розгрому^[58].

У 1571/1572 році Піяле-паша отримав посаду другого візира^[1][4] і йому знову було доручено очолити флот Османської імперії. Піяле-паша зміг його відродити менш, ніж за рік і вже в 1574 році Улуч Алі відвоював Туніс у Іспанії та її васалів — Хафсідів^[1].

В травні 1573 Піяле-паша ще раз висадився в Апулії и в листопаді доставив в Стамбул велику кількість здобичі і полонених^[1]. Це була його остання експедиція.

1 серпня^[59] 1562 року^[60][61] Сулейман влаштував потрійне весілля. Він видавав у шлюби своїх онучок, дочок єдиного, що залишився в живих, сина і спадкоємця — майбутнього Селіма II. Піяле одружився з Гевхерхан-султан (Гевхер Мулюков-султан)^[4][60][62]. Іноді помилково вказують, що весілля Піяле відбулася в 1566 році^[4][62].

У цьому шлюбі народилося шестеро дітей, троє з яких пережили дитинство^[59]:

• Айше Атіка Ханим-султан (1563-?) — була одружена з Доганджібаші Фюлаге-ага^[59].
• Фатьма Ханим-султан
• Султанзаде Мехмед-бей — санджакбей Морєї^[59], з 1582 року — санджакбеем Герцеговини^[1].

Одна з дочок Піяле-паші і Гевхерхан-султан була видана в шлюб у січні 1598 роки за Сінанпашазаде Мехмеда-пашу, сина Коджи Синана-паші^[63][64] і дочки Селіма I. Однак, чи була це Фатьма або Айше (яка могла овдовіти до того моменту), джерела не згадують.

Всього у Піяле-паші було 11 дітей (7 синів і 4 дочки)^[4][1], з цього випливає, що у нього була сім'я до шлюбу з дочкою Селіма^[1], в якій було 5 дітей (3 сина і 2 дочки):

• Хизир-бей в 1563/1564 році був мутаферріка^[1][65].
• Мустафа-бей 20 липня 1600 року одержав зі скарбниці в борг 20000 акче^[1].
• Хатідже-хатун
• два сина (померли в 1571 і одна тисяча п'ятсот сімдесят три роки) і дочка (померла 1576 року)^[1]

Вважається, що Піяле-паша помер 21 січня 1578 року^[4][62] від хвороби сечовивідних шляхів^[1] і похований в мечеті Піяле-паши^{[en] [4]}, побудованої Синаном в Стамбулі. Це узгоджується з даними про другий шлюб Гевхерхан-султан^[62] з Джеррах Мехмедом-пашею, укладеному приблизно в 1579 році^[66][67]. Однак існує «Дарча грамота» на ім'я Піяле-паши від Селіма II, яка датована 1587 роком. Якщо в грамоті або її тлумаченні немає помилок, то з тексту грамоти випливає, що Піяле-паша був живий в 1587 році^[68].

У березні 1573 року був підписаний османсько-венеційський мир. Перед його підписанням і в перші місяці після підписання активізувалася дипломатична переписка. Відразу два донесення одночасно були відправлені зі Стамбула до Венеції. Антоніо Бадоаро і Костянтино Гардзоні доносили про свої контакти з візирами, описуючи їх зовнішність, характер, вік, інші подробиці. «Я прийшов особисто поговорити з пашами»^[69], — пише Бадоаро, перераховуючи шістьох візирів і даючи їм оцінку з точки зору можливості взаємодії: Мехмед, Піяле, Тас (Тал у Гардзоні), Ахмед, Мустафа і Сінан^[70]. Вік і зовнішність Піяле-паші венеційські посли описували так: «п'ятдесят-п'ятдесят один рік» ^[2] (Андреа Бадоаро), «Піяле приблизно п'ятдесят років, зріст скоріше невеликий, ніж середній, чорне волосся, коричневий колір обличчя» ^[71] (Костянтино Гардзоні), «жовтизна обличчя, яка походить від вживання опіуму»^[71] (Костянтино Гардзоні).

Характеризуючи стан Піяле-паші при дворі вони писали: «його дуже любить султан» ^[72] (Костянтино Гардзоні), «після Мальтійської кампанії він зберіг своє становище» ^[2] (Андреа Бадоаро); «Невеликий друг першого візира Мехмеда, можливо, вважаючи, що той в більшому фаворі у султана … Він буде першим візиром після смерті Мехмеда, будучи другим візиром, хоча Мустафа-паша претендуватиме» ^[71] (Костянтино Гардзоні).

Про особисті якості відгуки такі: «хороший моряк і відважний солдат» ^[2] (Андреа Бадоаро), «виявив в ньому крайню злостивість (malignità)» ^[2] (Андреа Бадоаро). "Він не дуже багатий в порівнянні з іншими великими пашами, і він витрачає багато через султанші його дружини. У них близько триста рабів-християн, з яким звертаються гірше, ніж з іншими рабами [у інших господарів] " ^[73] (Костянтино Гардзоні).

Піяле-паша слідував традиції, згідно з якою чиновники і члени правлячої сім'ї витрачали великі суми на благодійність, будівництво громадських будівель. Він профінансував кілька проектів ^[1] :

• Мечеть Піяле-паши^[en] побудована 1573 році в кварталі Касимпаша Сінаном. У 2012 році при відкритті крила ісламського мистецтва Лувра представники Міністерства Культури Туреччини заявили, що вісім керамічних панно були незаконно вивезені наприкінці XIX століття і повинні знаходитися в мечеті Піяле-паші в Стамбулі ^[74][75].
• Мечеть Кючюк Піяле-паша ^[76].
• Мечеть в Ейюпа.
• Готель, фонтан і початкова школа у базара Махмуд-паша^[tr].
• Мечеть в Кілітбахіре.
• На Хіосі мечеті, готель, лазні та фонтани.
• У Ускюдарі був сад, який носив його ім'я.

За словами Франка Кардіні, Піяле-паша був видатним Османським адміралом^[77]. Андре Клотен називав його одним з найвидатніших адміралів^[78]. Іноді його називають знаменитим^[79] або великим^[80]. Діяльність Піяле-паші високо оцінюється істориками. Перемога при Джербі називається однією з найбільших перемог османського флоту, вона символізує вершину османського домінування в Середземномор'ї^[81]. Кілька кораблів Військово-морських сил Туреччини названі на його честь.

• Битва при Джербі
• Тургут-реїс
• Соколлу Мехмед-паша

• Bono, Salvatore (1993) Corsari nel Mediterraneo (Corsairs in the Mediterranean), Oscar Storia Mondadori. Perugia.
• Bradford, Ernle (1968) The Sultan's Admiral: The life of Barbarossa, London.
• Corsari nel Mediterraneo (1993) Condottieri di ventura. Online database in Italian, based on Salvatore Bono's book.
• Currey, E. Hamilton (1910), Sea-Wolves of the Mediterranean, London
• Wolf, John B. (1979) The Barbary Coast: Algeria under the Turks, New York, ISBN 0-393-01205-0
• The Ottomans: Comprehensive and detailed online chronology of Ottoman history in English.
• Turkish Navy official website: Historic heritage of the Turkish Navy (in Turkish)