Євреї — Вікіпедія

Євреї івр. יְהוּדִים‎
Юда Маккавей Філон Александрійський Йосип Флавій Маймонід Бенедикт Спіноза Зигмунд Фрейд Шолом-Алейхем Альберт Ейнштейн Давид Бен-Гуріон Марк Шагал Рита Леві-Монтальчині Наталі Портман Яша Хейфец Джордж Гершвін Dana International Джессіка Меїр
Самоназва	івр. יְהוּדִים‎, трансліт. Yehudim
Кількість	14,8 млн[1]
Ареал	Ізраїль: 6,773 млн (75 %)  США: 5,7 млн (2 %)  Франція: 492 000 (1 %)  Канада: 373 000 (1 %)  Велика Британія: 297 000 (0.5 %)  Росія: 228 000 (0.2 %)  Аргентина: 184 000 (0.5 %)  Німеччина: 118 000 (0.1 %)  Україна: 103 600 (0.2 %)[2]  Бразилія: 96 000 (0.05 %)  Австралія: 88 831 (0.5 %)  Угорщина: 80 000—100 000 (1 %)  ПАР: 72 000 (0.2 %)  Білорусь: 65 000-70 000 (1 %)  Мексика: 40 000 (0.04 %)  Бельгія: 31 200 (0.3 %)  Нідерланди: 30 000 (0.2 %)  Італія: 28 600 (0.5 %)  Ефіопія: 26 196 (0.03 %)  Іран: 25 000 (0.04 %)  Чилі: 20 700 (0.1 %)  Уругвай: 18 000 (0.5 %)  Швеція: 18 000 (0.2 %)  Туреччина: 17 800 (0.03 %)  Іспанія: 12 000 (0.03 %)  Австрія: 9 000 (0.1 %)  Азербайджан: 6 800 (0.1 %)  Данія: 6 400 (0.1 %)
Близькі до	семіти, зокрема араби
Мова	іврит, їдиш та ін. (див. Єврейські мови)
Релігія	юдаїзм

Юдаїзм
Релігія Бог (імена • єдинобожжя) принципи міцва (10 • 613) галаха кашрут пророк месія ґіюр молитва ковчег менора тфілін мезуза філософія етика Кабала мінхаг синагога рабин атеїзм
Тексти Танах (Тора Невіїм Ктувім) Талмуд (Мішна Гемара) Рабіністична література (Мідраш Тосефта) Таргум Мішне Тора Арбаа Турім Шулхан арух Зоар
Етнолінгвістичні групи ашкеназі (литваки) сефарди італкі романіоти мізрахі кочин Бней-Ісраель фалаша дотичні групи  Бней-Анусім лемба караїми кримчаки самаритяни криптоюдеї аравійські євреї суботники
Громади Ізраїль Старий Ішув Ішув 12 племен діаспора Євреї Палестини Європа Австрія Албанія Бельгія Білорусь Болгарія Велика Британія Греція Данія Естонія Іспанія Італія Латвія Литва Молдова Нідерланди Німеччина Польща Португалія Росія Румунія Словаччина Угорщина Україна Франція Чехія Швеція Азія Азербайджан В'єтнам Вірменія Грузія Ємен Індія Індонезія Ірак Іран Китай Кіпр Ліван Сирія Туреччина Узбекистан Філіппіни Японія Африка Алжир Ефіопія Єгипет Зімбабве Лівія Марокко ПАР Туніс Намібія Північна Америка Гаїті Домініканська Республіка Канада Куба Мексика Пуерто-Рико Сальвадор США Ямайка Південна Америка Аргентина Болівія Бразилія Венесуела Гаяна Еквадор Колумбія Парагвай Перу Суринам Уругвай Чилі Австралія і Океанія Австралія Гуам Нова Зеландія Палау Фіджі
Конфесії Талмудичний юдаїзм ашкеназі (литваки) сефарди ортодокси ультра-ортодокси реформісти консерватори караїми гайманоти секуляристи реконструкціоністи хасиди оновленці гуманісти відносини з християнством індуїзмом ісламом
Культура міньян кидушин ніда брит-мила бар(бат)-міцва викуп первістка міква цдака єшива шлюб похорон музика кухня (хошет) гілоні шиддух зівід-хабад зірка Давида
Календар свята шабат Рош Гашана Йом-Кіпур Суккот Сімхат Тора Песах Шавуот Ханука Ту-бішват Пурим Лаг ба-Омер Девяте ава Йом га-Шоа
Мови Іврит (біблійний іврит) їдиш єврейсько-грецька єврейсько-іранська джуурі ладино бухорі кнааніт єврейсько-арамейська єврейсько-арабська
Історія Палестина хронологія лідери давня історія Юдейське царство Єрусалимський Храм Вавилонський полон Ассирійський полон Перська Юдея Хасмонеї Синедріон схизма фарисеї елліністичний юдаїзм Юдейські війни Візантійська імперія Середньовіччя Золота доба сабатианство хаскала емансипація антисемітизм антиюдаїзм переслідування Голокост Ізраїль Алія Баал-тешува арабо-ізраїльський конфлікт
Святі місця Земля Ізраїльська Єрусалим (в юдаїзмі історія Оливна гора Сіон Храмова гора Стіна плачу) Синай Печера Махпела Могила Рахелі Могила Йосипа Хеврон Цфат Тверія
Політика Політика Ізраїлю Агуда Бунд фемінізм ліві / праві сіонізм (загальний зелений соціалістичний нео релігійний ревізіонізм)
Категорія • портал • проєкт
п о р

Євре́ї (івр. יְהוּדִים‎, трансліт. єгуді́м; їд. ייִדן‎, трансліт. їдн) — семітський народ, основне населення Ізраїлю та найбільша етнічна спільнота на його території. Як етнос сформувався на теренах Близького Сходу — походить від населення стародавніх Ізраїльського та Юдейського царств^[3]. За межами Ізраїлю проживають у США, Франції, Канаді, Британії, Аргентині, Україні та багатьох інших країнах. Загальна чисельність перевищує 14,5 млн осіб, 6,8 млн з яких живуть в Ізраїлі^[1]. Більшість євреїв володіють та розмовляють мовами країн, у яких живуть. За релігійною приналежністю — юдеї^{[прим. 1]}.

Сучасні назви — єгуді́м^{[прим. 2]} (івр. יְהוּדִים‎), іврі́м (івр. עִבְרִים‎), їдн (їд. ייִדן‎), джудіос (ладіно ג׳ודיוס). Давньою назвою є також бней-Ісраель — сини Ізраїлю (Якова), тобто нащадки праотця Якова (Ізраїлю).

Згідно з Танахом, євреї походять із месопотамської сім'ї середини другого тисячоліття до нашої ери. Праотці народу — Авраам, Іцхак та Яків. Нащадки Якова утворили 12 «колін Ізраїлю» (Ізраїлеві племена), які жили в другій половині другого тисячоліття до нашої ери в Єгипті. Приблизно до початку першого тисячоліття до нашої ери вони вийшли з Єгипту та оселилися на землі Ханаан.

Грецьке Ἰουδαῖος походить від староєврейського יהודי (іеhуді)^[5]. Своєю чергою, від грецького походять лат. judaeus, англ. Jew, фр. Juif, нім. Jude, пол. żyd, укр. юдей тощо.

Початкова назва iehudi стосувалася потомків (коліна) Юди, згодом — жителів Юдейського царства незалежно від їхньої племінної належності. Після падіння Юдейського царства назва iehudi втратила специфічний зв'язок із Юдейським царством і перетворилася на термін, що позначає національно-релігійну належність поза зв'язком із будь-якою територією або коліном.

Мовою іврит звучить «іврі» (власне, звідси й назва мови іврит = «єврейська»). Буквальне значення слова «іврі» — «той, що перейшов» (від кореня (івр. ע-ב-ר‎) — «перейти»). Це дає можливість додаткового тлумачення — «прибулець із того боку (річки Євфрат?)».^[6] Інше традиційне тлумачення згадує предка Авраама — Евера, правнука Сима.

У Біблії термін іврім ужитий щодо євреїв лише в додержавний період і лише в контекстах, де вони є емігрантами та чужинцями або ж його використовують філістимляни як назву народу, з якого виходять найманці правителів філістимлянських міст. Тому існує теорія походження етноніму «іврі» від назви соціального прошарку хабіру — емігранти, чужинці, прибульці, інколи з відтінком утікачі, бездомні.

До ХХ ст. на теренах сучасної України повсюдно вживали етнонім «жид». Він був запозичений у дописемний період з італ. giudeo, що походить від лат. jūdaeus, яке зводиться до івр. i̯^əhūdī‎, утвореного від особового імені івр. i̯^əhūdā‎ «Юда» (загальне значення «славлений, хвалений»); давнє žū- (<giu-) у слов'яних мовах закономірно перейшло в žy-^[7]. У ХХ ст., через мовну політику в УРСР^[8], його поступово заступив етнонім «єврей», натомість «жид» почали позначати як образливу назву євреїв^[9]. Новий етнонім був запозичений із російської мови, куди потрапив через церковнослов'янську із середньогрецької і пізніше (у формі гебре́й^[7]) ще раз в українську через західнослов'янські з латинської; лат. hebraeus зводиться до дав.-гр. Ἑβραῖος (пізніше в середньогрецький період вимовляли evreos), яке походить, очевидно, від арам. ʿiḇrai̯, ʿeḇrai̯‎, пов'язаного з івр. ʿiḇrī‎^[7]. Таку штучну заміну гостро сприйняли українські мовознавці та історики^[10][11]. Так, наприклад, Сергій Білокінь у Передньому слові до перевидання Української малої енциклопедії зазначив:

Ті, хто вимагає відмовитися від слів «жид», «жидівський», виступають проти самої української культури, адже ці слова є у Грінченковому словнику української мови, у «Приказках і прислів'ях» Матвія Номиса і в Шевченка. Перше видання — український мовний камертон, зразковий корпус української лексики, вершина української лексикографії. Друге — пам'ятка пареміографії, що виявляє світогляд українського селянства ХІХ ст., коли — до більшовиків — органічна традиція втілювалась щонайповніше. Нарешті, Шевченків «Кобзар» — найважливіша, сакральна, найгеніальніша книжка української нації. У «Кобзарі» слова «єврей» немає жодного разу. В абсолютно нейтральному контексті вживає слово «жид» і Онацький. Заборонила його совєцька цензура циркуляром від 18 грудня 1929 року, готуючись до процесу «Спілки визволення України».

Після відновлення української незалежності літературний стандарт української мови щодо цього питання не змінили — рекомендовано й надалі вживати етнонім «єврей». Натомість етнонім «жид» й досі побутує в розмовному стилі мовлення, а також подекуди в публіцистичних творах і в поезії.

Найпопулярнішою версією походження європейського єврейства залишається рейнська гіпотеза. Її прихильники вважають, що після того, як у VII ст. їхні предки залишили Святу землю через мусульманське завоювання, основна маса переселенців осіла в Рейнській області. Потім, на початку XV ст., приблизно 50 тисяч юдеїв вирушили на схід, де змогли зберегти ендогамію і, попри війни, переслідування, економічні труднощі та стихійні лиха, у XX ст. досягти чисельності у вісім мільйонів осіб.

Інша (хозарська) гіпотеза стверджує, що євреї походять від хозарів — конгломерату тюркських та іранських племен із субстратом месопотамських і греко-римських євреїв. Вони створили державу Хозарський каганат на території сучасних півдня Росії, півночі Грузії та сходу України й навернулися в юдаїзм у VII—IX століттях. Після розгрому хозарів руссю в X ст. й остаточного зникнення Хозарії з лиця землі в XIII ст. деякі групи юдео-хозар утекли до Східної Європи.

Так, наприклад, сучасний аналіз, проведений під керівництвом Ерана Ельхаіка з університету Джонса Гопкінса (США), показує, що єврейський геном являє собою мозаїку з кавказького, європейського та семітського матеріалу.^[12] У ході дослідження проаналізовано 531 315 аутосомно одиничних нуклеотидних поліморфізмів 1287 осіб, котрі не є родичами й представляють 8 єврейських і 74 неєврейські групи. З'ясувалося, що головну роль у геномі європейських євреїв відіграє матеріал кавказького та європейського (особливо південноєвропейського) походження, хоча помітний і близькосхідний внесок. За цими даними, зв'язок між євреями та сучасними кавказцями вказує, що європейські євреї можуть уважати своєю батьківщиною область, розташовану в прикаспійському Дагестані.

У червні 2015 року в журналах «Nature»^[13] та «American Journal of Human Genetics^[en]»^[14] оприлюднили результати праць, у яких уперше дослідили повні геноми представників відомих підгруп євреїв. Відбувся прорив як у методі дослідження, так і в отриманих результатах.

Існує певний розподіл на єврейські спільноти за країною проживання:

• ашкеназі (північно- та східноєвропейські євреї),
• сефарди (середземноморські євреї),
• тайманці (Єменські євреї),
• мізрахі (з країн Близького Сходу та Ірану),
• бухарці (Центральна Азія),
• грузинські євреї (Грузія),
• гірські євреї (Схід Кавказу).

Юдейський релігійний ритуал (т. з. «Нусах») та окремі релігійні традиції в різних країнах певним чином відрізняється.

У Індії євреями себе вважають майже 30 тис. чол. За переказами, найдавніші євреї оселилися в VI ст. до н. е., після руйнації Першого Храму, на півдні Індії (Малабар, Кочин, Керала). Друга хвиля переселення була після руйнування Другого Храму в I ст. н. е., це так звані бней-Ісраель^[en], або євреї Маратхі, які живуть у районі Бомбею (колишня, до 1995 року, назва міста Мумбаї)^[15]. Шотландський місіонер Джон Вільсон^[en] допомагав їм навчатися в заснованих ним Бомбейському університеті (1857), коледжі Вільсона^[en] (1832), переклав для них граматику івриту, Старий Заповіт.

Цей розділ занадто довгий та має бути скорочений для покращення читацького сприйняття. Будь ласка, зменште обсяг розділу, розділивши його на декілька розділів або створивши окрему статтю, прибравши надлишкову інформацію або додавши підзаголовки. (січень 2024)

Євреї оселились на землях сучасної України ще в дохристиянські часи. Про їхнє перебування в Криму, куди вони переселилися з Малої Азії та Кавказу, свідчать надгробні написи І-ІІ ст. до н. е.

За часів Княжої Русі в Х-ХІІІ ст. існували великі громади євреїв жили в окремих кварталах у містах, зокрема існував єврейський район у Києві — Жидове (північний захід від Софійського собору). Жидівські ворота пізніше перейменували на Львівські, оскільки через них пролягав шлях до міста Лева.^[16] Євреї, що тікали від хрестових походів, прибували до України також, і перші європейські євреї почали прибувати з Німеччини, ймовірно, в XI ст. Про присутність значної спільноти хозарських юдеїв у Києві також свідчить Київський лист, що датується, ймовірно, XI ст. У цей період євреї переселяються на західноукраїнські землі з Хазарії, Криму, Київської Русі та Візантії, а з початку ХІІ ст. — з країн Західної Європи.^[17] Причому, крім ашкеназі, малу частину становили сефарди (у Криму).

Невеликі поселення в Україні були створені в XIV ст. вихідцями із Литви. Однак наймасовіше переселення євреїв відбулося з Польщі з кінця XIV й у наступні століття. Це були ашкеназі — вихідці Західної Європи (з івриту «Ашкеназ»: «Німеччина»), германомовна група, яка спілкувалися мовою їдиш. Головною причиною переселення були релігійні конфлікти та переслідування з боку тогочасної державної влади європейських країн (церковних ієрархів і світських правителів), які входили у сферу впливу Священної Римської імперії, всіх юдеїв, які дотримувалися віровчень, відмінних від офіційного (євреїв, мусульман, православних). У ті часи в Священній Римській Імперії людям не лише заборонялося прилюдно сповідувати свою віру, але й закривалися релігійні установи й навчальні заклади, знищувалися книжки тощо (Інквізиція).

У цей час на землях сучасної України відбувався переділ влади, викликаний зростанням могутності Речі Посполитої і Великого Князівства Московського внаслідок занепаду Золотої Орди. Нові переселенці з Європи, часто маючи непогану, як на ті часи, освіту, брали шляхетські маєтки в оренду чи отримували посади управителів у нових маєтках, які утворювалися шляхтою Речі Посполитої на україно-руських землях, які лежали в руїнах після тривалих воєн. Український науковець Матвій Шестопал у своїй праці Євреї на Україні показує, що поряд з орендою, лихварством та торгівлею євреї займалися збиранням данини з місцевого населення за наказом тих, на кого вони працювали. Але, оскільки ці накази виконували саме вони - на них і обрушувалась вся лють населення .^[18] Це часто призводило до конфліктів з місцевим населенням, яке відмовлялося визнавати та терпіти владу, утиски шляхти та їхніх прибічників, повставало зі зброєю в руках. Найвищої точки конфлікт досяг під час козацьких воєн 1640—1650 рр., коли повстанці знищили велику частину єврейського населення тогочасної України. Під час Хмельниччини в Україні вперше відбувся найбільший спалах антисемітизму, викликаний боротьбою пригнобленого народу з католиками, шляхтою та євреями, які займали вище становище в економіці Речі Посполитої.^[19][20] Разом з тим, після перемоги повстанців у складі козацтва з часом стали з'являтись і євреї (українські козацькі старшинські родини Маркевичів, Герциків і т. д.) і життя поступово стало входити в мирне річище.

Уведення царським урядом 1796 р. дискримінаційної «смуги осілості» (губернії Правобережжя) призвело до того, що більшість євреїв селилися в містечках і невеликих містах. На Правобережжі євреї були розселені спорадично — окремими етнорелігійними громадами. Наприкінці XVIII ст. їхня чисельність становила 110 тис. осіб (близько 3,5 % усього населення). Подібно до українських сільських громад чи «кола» в козацьких поселеннях основу єврейської соціальної організації становили територіальні громади (кагал), своя для кожного міського поселення; у великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гето) й громадське самоврядування.

У другій половині XIX ст., після заохочувальних заходів царського уряду щодо переселення євреїв у міста (1804 року скасувано закон Польського сейму 1778 року, який забороняв євреям займатися торгівлею та ремісництвом), їхня чисельність швидко зростає, виникають великі громади в Одесі та інших містах півдня. 1857 р. на півдні України вони становили вже 3,8 % від усього місцевого населення.

Хоча євреї належали переважно до міщанського та купецького стану, серед них значним було соціально-класове розшарування.

На початку XIX ст. у Південній Україні було засновано ряд єврейських землеробських поселень, у яких жили євреї, що займалися сільським господарством. До середини XIX ст. на півдні України налічувалося 20 таких селищ, де мешкало 12 тис. осіб. Наприкінці XIX ст. у Херсонській та Катеринославській губерніях налічувалось відповідно 26 і 17 єврейських сільських поселень.

Коли Тимчасовий уряд у липні 1917 р. ліквідував «смуги осілості», більшість євреїв переселилася на лівобережжя та у найбільші міста України та Росії. За даними перепису 1926 р., у містах України проживало вже 60 % від усіх євреїв України, тоді як 1897-го лише 40 %. Євреї становили більшість населення в таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів. На західноукраїнських землях, згідно з польським переписом 1921 року, більшість євреїв проживала в таких містах, як Бучач, Чортків, Заліщики, Ковель, Дрогобич, Луцьк, Рівне, Станіслав, Тернопіль.

У перші роки радянської влади в Україні діяли сотні єврейських шкіл, синагог, єшив, ремісничих училищ, видавалися єврейські газети, книги, журнали. Тільки в Одесі були два єврейські інститути. Діяли єврейські колгоспи, кабінети єврейської культури. У 1920-х роках в Україні мешкало близько 2 млн євреїв, напередодні Другої світової війни — до 3 млн.

Внаслідок міграційних процесів чисельність євреїв в Україні зменшилася за 1897—1926 рр. з 1 644,5 тис. до 1 565,5 тис. осіб, тоді як у цілому по СРСР зросла з 2 430,4 тис. до 2 597,4 тис. осіб. Крім того, поряд зі створенням 1928 року Єврейської автономної області, куди виїхала й певна кількість українських євреїв, у 1924—1930 роках за допомогою ОЗЕТ в Україні було засновано 162 єврейських землеробських поселення, з яких утворили 5 єврейських національних районів:

• Калініндорф на Херсонщині (40 селищ);
• Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ);
• Сталіндорф на Криворіжжі (11 селищ);
• Фрейдорф і Ларіндорф у Криму (40 селищ).

До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися.

Наприкінці 1920-х рр. загальна чисельність євреїв у сучасних межах України становила близько 2,5 млн чоловік. У наступні роки чисельність єврейського населення значно зменшилась внаслідок міграційних й етнічних процесів і, передусім Голокосту — масового винищення євреїв в роки Другої світової війни.^[21]

За переписом 1959 року, в Україні мешкало 840 тис. євреїв, втричі менше ніж до війни. У містах проживало 98 % євреїв. Єврейське культурне та релігійне життя вже не відновилося в довоєнних масштабах, частково внаслідок зменшення чисельності єврейського населення, частково — внаслідок політики радянської влади. Наростав процес асиміляції, якщо в 1959 р. серед євреїв тільки 25-30 % шлюбів були укладені з особами іншої національності, то 1970 р. — бл. 50 %, 1978 р. — 57 %. За 1968–1988 рр. за кордон (переважно до Ізраїлю та США) емігрувало близько 100 тис. українських євреїв, 12-13 % їхньої загальної кількості.

У другій половині 1980-х, після початку політики Перебудови в Україні, як і в інших республіках, стали створюватися єврейські культурні товариства та громадські організації, з'явилися єврейські періодичні видання. Наприкінці 1980-х в Україні мешкало майже пів мільйона євреїв. З 1989 р. почалась масштабна еміграція євреїв з республік СРСР до Ізраїлю, США та Європи. За 1989–1991 рр. з України виїхало бл. 149 тис. євреїв, за 1992–2000 рр. ще понад 250 тис. За переписом 2001 року в Україні налічувалося бл. 100 тис. євреїв, що проживали переважно у найбільших містах (Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Харків). З 1990-х років в Україні діє розгалужена мережа єврейських навчальних закладів, організацій та товариств, що існують у більшості місць проживання євреїв. Проте єврейське населення України характеризується надзвичайним постарінням та міграційним відтоком єврейського населення, що призводить до зменшення чисельності єврейського населення та поступового зникнення єврейського культурного життя.

В Україні євреїв, за даними перепису 2001 року, налічувалось 103 591 особа (486,3 тис. осіб 1989 р.). Переважно вони мешкають в містах. Для більшості з них рідна мова російська, також іврит, їдиш.

Ще починаючи з часів утворення єврейського етноса як такого, утверджуються правила, норми та традиції поведінки, співвідношень одне з одним, які випливають із Тори. Наприклад, святкові традиції, традиції оформлення помешкань, одягу, поведінки в сім'ї тощо.

• Голокост
• Юдеї
• Жиди
• Юдаїзм
• Хасидизм
• Антисемітизм
• Єврейська музика
• Єврейські етнічні групи

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Євреї

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Єврейські прислів'я

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Євреї

• «Жиди» // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3. — Т. 2. — С. 670—680.
• Гриневич Л. В., Гриневич В. А. ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ Електронний ресурс // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2005. — 672 с. [Архівовано 5 квітня 2013 у Wayback Machine.]
• Леонід Шульман. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства [Архівовано 1 квітня 2022 у Wayback Machine.]
• Матвій Шестопал. Євреї на Україні (історична довідка) [Архівовано 17 жовтня 2011 у Wayback Machine.]
• Михаил Носовский. Откуда происходят восточноевропейские евреи [Архівовано 18 вересня 2010 у Wayback Machine.]
• Енциклопедія Українознавства. Розміщення євреїв в Україні в 1897 і 1926 рр. у відсотках до всієї людності (карта). Розміщення євреїв в Україні в 1926—1931 рр. (карта)
• Єврейські автори про події 1917—1920х років в Україні
• О. Шульгин. Україна і червоний жах. Погроми в Україні. 1927.
• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• Соломон Ізраїлевич Ґольдельман. Жидівська національна автономія в Україні. 1917—1920
• Jews in Poland: A Documentary History by Iwo Cypian Pogonowski, New York, Hippocrene Books, 1998 [Архівовано 14 листопада 2006 у Wayback Machine.](англ.)
• Розвиток і взаємодія єврейських громад на європейському просторі: [монографія / авт. кол.: М. І. Михальченко, А. Ю. Подольський, О. В. Заремба та ін.]. — К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса, 2017. — 464 с. — ISBN 966-02-8321-3.