Беневентське князівство — Вікіпедія

Беневентське князівство
лат. *Principatus Beneventi*
Беневентське князівство ; лат. Principatus Beneventi
суверенна держава ; (774–787); під франкським сюзеренітетом ; (787-1053); під папським сюзеренітетом ; (1053-1081)
	Мотив Голгофи,; що зазвичай карбувався на монетах різними правителями князівства
	1: історичні кордони на картіБеневентське князівство; в 1000 році
Столиця	Беневенто
Мови	лангобардська;; вульгарна латина;; візантійська грецька
Релігії	халкедонське християнство (офіційно)
Форма правління	феодальна монархія
Князь
• 774–787	Арехіз II (останній герцог і перший князь)
• 1054–1077	Ландульф VI
• 1078–1081	Роберт Гвіскар (останній князь)
Історія
• Засновано	774
• Облога франками Салерно	787
• Норманське завоювання	1053
• скасоване	1081
Населення
Попередник	Наступник
	Беневентське герцогство
Папська держава
Салернське князівство
Графство Апулії і Калабрії
Сьогодні є частиною	Італія

Беневентське князівство (лат. Principatus Beneventi) — правонаступник лангобардського Беневентського герцогства, єдина лангобардська територія, яка продовжувала існувати як окрема держава і зберігла свою фактичну незалежність після падіння Лангобардського королівства в VIII столітті від рук франків. На початку XI століття Беневентське князівство зменшилось в розмірах через поділи і було повністю захоплене норманським найманцем Робертом Гвіскаром у 1053 році.

Падіння лангобардів

У 758 році король Дезидерій ненадовго захопив Сполето і Беневенто, але після завоювання Карлом Великим Лангобардського королівства в 774 році Арехіс II спробував претендувати на королівську гідність і зробити Беневенто secundum Ticinum - другою Павією (стара ломбардська столиця). Побачивши, що це непрактично і приверне до себе увагу франків, він замість цього обрав титул принцепса (князь). У 787 році внаслідок облоги Салерно Карлом Великим він був змушений підкоритися франкському сюзеренітету. У цей час Беневенто був проголошений хроністом як Ticinum geminum — «близнюк Павії». Арехіс розширив римське місто, з новими стінами, що простягаються на південний захід від старого міста, де Арехіс зруйнував старі споруди для нового князівського палацу, відкритий двір якого все ще можна простежити в Piano di Corte акрополя. Подібно до своїх візантійських суперників, князі пов'язали палацовий комплекс із національною церквою Святої Софії.

У 788 в Беневенто вторглися візантійські війська під командування Адельгіза, сина останнього лангобардського короля Дезидерія, який знайшов притулок у Константинополі. Але син Арехіса II, князь Грімоальд III за допомогою франків зміг відбити напад. У наступні роки франки самі кілька разів нападали на Беневенто, отримавши невеликі успіхи, зокрема приєднання К'єті до Сполетського герцогства.

В 814 Грімоальд IV був змушений принести васальну клятву Людовику I Благочестивому, потім цю клятву повторив його наступник Сікард (832—839). Цей васалітет був досить формальний, фактично беневентські князі не виконували своїх зобов'язань по відношенню до франкських монархів. Подальше ослаблення влади Каролінгів в Італії остаточно перетворило Беневенто в фактично незалежну державу.

За правління князя Сікарда Беневенто досягло вершини своєї могутності, у 838 році він підкорив собі Амальфі та змусив виплачувати данину Неаполь. В першій половині IX століття Беневенто дійсно стає «другою Павією» — межі міста значно розширилися, були побудовані собор святої Софії (як виклик Константинополю) і княжий палац.

Беневентанські герцоги використовували каблучки-печатки для підтвердження документів, як і лангобардські королі, і принци, можливо, продовжували використовувати їх до IX століття. Вони свідчать про продовження (або наслідування) римських форм управління, а також про широке поширення писемності (або «субписьменності»)^[1].

Занепад через поділ і завоювання

Коли в 839 році Сікарда було вбито, за владу в князівстві почалася громадянська війна. Брат Сікарда, Сіконульф, був проголошений князем у Салерно, а вбивця Радельчіс посів трон у Беневенто. Після 10 років громадянської війни імператор Людовик II припинив конфлікт, видавши указ про поділ герцогства на два окремих князівства: Беневентське (з Молізе та Апулією на північ до Таранто) і Салернське князівство. У рамках поділу Капуя увійшла до складу останнього.

Криза посилилася початком мусульманських спустошень, першими сарацини були покликані Радельхісом, а згодом Сіконульфом у їхній десятилітній війні. Часто підштовхувані ворогуючими християнськими правителями, сарацини безуспішно атакували Неаполь і Салерно^[2]. Ісламська колонія в південному Лаціо була ліквідована лише в 915 році, після Битви при Гарільяно. У той же час, однак, Візантійська імперія відвоювала значну частину Південної Італії, починаючи з Барі, який вона повернула від сарацинів у 876 році, і врешті-решт піднявши свої феми під керівництвом стратегів до Італійського катепанату (999), ще більше зменшивши і без того занепадаючу владу Беневенто.

У 899 році Атенульф I Капуанський завоював Беневенто і об'єднав два герцогства. Він оголосив їх нероздільними та запровадив принцип співправління, згідно з яким сини були пов'язані зі своїми батьками, принцип, незабаром запозичений Салерно. Система працювала протягом більш як півстоліття, поки князь Пандульф I з 943 року не опинився єдиним правлячим князем Беневенто і Капуї. В 969 році він добився для Беневенто статусу архієпархії а пізніше йому вдалося ненадовго об'єднати усю «малу Лангобардію», після того, як він став князем Салерно в 978 році, а в 981 році отримав від Оттона II Сполетське герцогство об'єднавши, тим самим, всі чотири лангобардських держави Південної Італії.

Перед своєю смертю в 981 році, Пандульф I розділив свої володіння між синами. Ландульф IV отримав об'єднане Беневентське і Капуанське князівство, а також Сполетське герцогство, а Пандульф II — Салерно. Невдовзі Беневенто знову було відібрано, коли племінник Пандульфа I, Пандульф Старий збунтувався, вимагаючи свою частину спадщини.

На початку XI століття Беневенто вже значно поступалося за територією і силі сусідам — Капуї і Салерно, що були тоді на підйомі. Близько 1000 року Беневенто все ще складався з 34 окремих округів. В 1022 році імператор Генріх II під час своєї південноіталійської кампанії захопив Капую і Беневенто, але після невдалої облоги Трої повернувся до Німеччини. У наступні десятиліття Беневенто не брав участі в політичному житті Південної Італії, в якій все більшу вагу набирали нормани. Син Беневентського князя Атенульф був запрошений апулійськими лангобардами очолити їх повстання проти Візантії, але незабаром зрадив повсталих, що остаточно позбавило Беневенто політичної ваги. В результаті громадяни Беневенто прогнали князя і погодилися прийняти в якості правителя Папу Римського, що був до цього лише номінальним сувереном князівства. У 1040 році князь Салерно Гваймар IV заволодів Беневенто.

В ці роки до Південної Італії в якості найманців прибувало все більше норманів, і лонгобардськк Беневентське князівство, яке визнало папський сюзеренітет, був лише тимчасовим союзником. Беневентський герцог все ще мав достатньо авторитету, щоб позичити свого сина Атенульфа як лідера норманно-лангобардського повстання в Апулії, але Атенульф покинув норманів, і Беневенто втратив те, що залишилося від його впливу.

Найбільшим з нормандських правителів півдня був Роберт Гвіскар, який захопив Беневенто в 1053 році. Гвіскар, у свою чергу, віддав Беневенто своєму номінальному сюзерену, папі Леву IX. Папа Лев IX та його наступники призначили герцогами низку лангобардів, поки Папа Григорій VII в 1078 році не призначив князем Беневенто Гвіскара. Нарешті, у 1081 році Гвіскар повернув титул папству, і від колись великого князівства, яке визначало напрямок у справах Південної Італії протягом багатьох поколінь нічого не залишилось. Жодних герцогів чи князів після цього не було названо.