Едуар Мане — Вікіпедія

Не плутати з Клодом Моне.
Едуар Мане
Édouard Manet
фотопортрет Едуара Мане
При народженніÉdouard Manet
Народження23 січня 1832(1832-01-23)
колишній 10-й округ Парижаd, Париж, Франція[1][2][3]
Смерть30 квітня 1883(1883-04-30) (51 рік)
 VIII округ Парижа, Париж, Франція[4] або Париж, Франція[3]
ПохованняЦвинтар Пассі
Національністьфранцуз
КраїнаФранція Франція
Жанрбіблійні і жанрові картини, портрети.
НавчанняКолеж-ліцей Жака Декураd
Діяльністьхудожник, ілюстратор, літограф, архітектурний кресляр, рисувальник, унаочнювач, митець
Напрямокреалізм
Роки творчості1854—1882
Вплив наімпресіонізм
ВчительТома Кутюрd і Огюст Буларd
Відомі учніЄва Гонсалес
ТвориФлейтист[d], Вулична співачкаd, Лола з Валенсії, Сніданок на траві і Олімпія
БатькоОгюст Манеd
МатиЕжені-Дезіре Фурньєd
У шлюбі зСюзанна Мане[5]
ДітиLéon Leenhoffd
Брати, сестриGustave Manetd і Eugène Manetd
РодичіБерта Морізо і Julie Manetd
Учасникфранцузько-прусська війна
Роботи в колекціїМузей Бойманса - ван Бенінгена, Штедель, Міннеаполіський інститут мистецтва, Художній інститут Чикаго, Музей мистецтв Нельсона-Аткінсаd, Оклендська галерея мистецтвd, Музей Тіссен-Борнемісса, Фінська національна галерея, Музей Ґетті, Музей сучасного мистецтва (Нью-Йорк), Національна галерея Вікторії, Тейт, Національна галерея мистецтв, Національний музей Швеції, Ашмолеан музей, Національний музей образотворчого мистецтва Квебекуd, Палац витончених мистецтв[6], Колекція Фріка[7], Музей мистецтва Метрополітен, Музей витончених мистецтв, Mu.ZEE - Kunstmuseum aan Zeed, Музей Шелбурн, Hecht Museumd, Музей Креллер-Мюллер, Музей Галуста Гюльбенкяна, Національні галереї Шотландіїd, Гарвардський художній музей, Museum of Modern Art, Ibarakid, Музей мистецтв Кімбеллаd, Chrysler Museum of Artd, Galleria d'arte moderna di Milanod, Художній музей Сент-Луїса, Pola Museum of Artd, Tokyo Fuji Art Museumd, Barber Institute of Fine Artsd, Columbus Museum of Artd, Hill-Stead Museumd, Державний музей образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна, Художній музей Вірджинії, Музей д'Орсе, Зібрання Баррелаd, Ліонський музей красних мистецтв, Державна галерея мистецтв (Штутгарт), Балтиморський музей мистецтв, Menard Art Museumd, Minnesota Marine Art Museumd, Далласький музей мистецтв, Інститут мистецтв Кларкаd, Музей витончених мистецтв Парижаd, Ам Ремерхольцd, Гамбурзька картинна галерея, Художній музей Фогга[d], Музей Ізабелли Стюарт Гарднер, Бостонський музей образотворчих мистецтв, Музей мистецтв Філадельфії, Національна галерея, Dublin City Gallery The Hugh Laned, Amgueddfa Cymru – Museum Walesd, Нова гліптотека Карлсберга, Баварські державні колекції картин, Courtauld Galleryd, Музей витончених мистецтв, Державна картинна галерея (Карлсруе), Музей Фолькванг, Національний музей образотворчого мистецтва[8], Kunsthaus Zürichd, Фонд Барнса, Foundation E.G. Bührle Collectiond, Музей августинців, Музей мистецтва Сан-Паулу, Художній музей Волтерс, Hiroshima Museum of Artd, MuMa Museum of modern art André Malrauxd, Музей Мармоттан-Моне, Музей Вальрафа-Ріхарца, Музей образотворчих мистецтв Нансі, Альбертіна, Державні художні зібрання Дрездена, Artizon Museumd, Von der Heydt Museumd, Музей Ван Гога, Бруклінський музей, Музей Соломона Гуггенгайма, Rhode Island School of Design Museumd, Princeton University Art Museumd, Витончено-мистецькі музеї Сан-Франциско, Державний музей мистецтв, Музей Гаммера, Діжонський музей образотворчого мистецтва, Музей Соумаяd, Музей Ізраїлю, Phillips Collectiond, Національний музей західноєвропейського мистецтва, Токіо, Kunsthalle Mannheimd, галерея Бельведер, Ермітаж, Музей образотворчих мистецтв, Лувр Абу-Дабі, Hungarian National Galleryd, Музей образотворчих мистецтв, Музей мистецтв Толедо, Pinacoteca Giovanni e Marella Agnellid, Денверський художній музей, Бременська картинна галерея, Smith College Museum of Artd, Художня галерея Єльського університету, Музей мистецтв Карнегіd, Музей мистецтв, Музей мистецтв Цинциннаті, Musée Angladond, Смітсонівський музей американського мистецтва[9], Міський музей (Амстердам)[10], Brest’s Museum of Fine Artsd, Національний музей мистецтва, архітектури і дизайну, McNay Art Museumd, Wadsworth Atheneum Museum of Artd, Spencer Museum of Artd, Детройтський інститут мистецтв, Villa Florad, Клівлендський музей мистецтв, Ordrupgaardd, Стара національна галерея, Musée du Petit Palaisd, Національна галерея, Honolulu Museum of Artd, Museumslandschaft Hessen Kassel, Національна галерея, Гай (музей мистецтва), Picker Art Galleryd, Музей Фабра, Print Collectiond[11], Національний музей декоративного мистецтва, Ohara Museum of Artd, Музей Нортона Саймона, Королівський музей витончених мистецтв[12] і Musea Brugged[13]
Нагороди
Кавалер ордена Почесного легіону
Автограф
CMNS: Едуар Мане у Вікісховищі

Едуа́р (Едуард) Мане́ (фр. Édouard Manet; 23 січня 1832, Париж — 30 квітня 1883, Париж) — французький художник-імпресіоніст. Був одним із перших художників XIX століття, що зобразив сучасне життя, й ключовою фігурою на шляху переходу від реалізму до імпресіонізму.

Ранні роботи «Сніданок на траві» та «Олімпія» створені у 1863 році знаменують початок модерного мистецтва у Європі. Публічна кар'єра Едуарда Мане тривала з 1861 року, в рік його першої участі у паризькому салоні, до смерті в 1883 році. Художник створив протягом життя 430 олійних картин, 89 пастелей і більше 400 робіт на папері[14]. Роботи Едуарда Мане значно вплинули на творчість художників того часу Гюстава Курбе, Клода Моне, Едґара Деґа, Поля Сезанна й Каміля Піссарро.

Життєпис

[ред. | ред. код]
Мадам Мане (Сюзанна Леєнхоф) на блакитному дивані, Лувр, Париж
Огюст та Ежен Мане, батьки художника, Мане, 1860, музей д'Орсе, Париж

Народився в Парижі 23 січня 1832 року. Його мати була похресницею шведського принца Карла XIV Юхана, батько, Огюст Мане, був французьким суддею. Але батькам Мане не була притаманна пихатість, яку демонстрували паризькі багатії. У 1860 році син написав їх портрет, що став шедевром раннього періоду його творчості. Майже все життя прожив у Парижі, де в 1850–56 роках вчився в школі мистецтв пана Т. Кутюра (T. Couture).[15]

Вже в перших своїх творах виступив проти офіційного мистецтва, так званого академізму, протиставляючи йому зображення реальної дійсності, простих повсякденних явищ навколишнього життя, зокрема паризького повсякдення. В багатьох своїх творах був предтечею імпресіонізму.

Полотна: «Кафе» (1877), «Бар „Фолі-Бержер“» (1881–82), низка портретів. Найвідоміші картини: «Лола з Валенсії», «Сніданок на траві» (1863), «Олімпія» (1863), «Флейтист» (1866), «Вокзал Сен Лазар».

Твори зберігаються в Луврі, Музеї д'Орсе в Парижі, а також в Інституті Курто в Лондоні.

Іспанія й іспанські впливи

[ред. | ред. код]

Середина ХІХ століття пройшла в Парижі під потужним впливом моди на іспанське. Цьому сприяло декілька факторів. Ще війська Наполеона І Бонапарта пограбували і вивезли у Францію значну кількість картин іспанських майстрів. Тому розпродаж збірки іспанського живопису маршала Сульта збагатив пізніше великі збірки інших країн від Угорщини до Російської імперії.

Моду на іспанських художників підтримував і короткочасний монарх так званої Другої французької імперії, що був одружений з іспанською принцесою та мав картини іспанців в палацовій колекції. Тоді Париж і сам Мане відкрили для себе творчість Веласкеса й інших іспанських майстрів (Сурбарана, Мурільйо, Алонсо Кано).

Веласкес художньо полонив Едуара, і той копіював його твори. В квітні 1859 р. Мане створив картину «П'яниця» («Прихильник абсента»)[16]. Вона проста за мотивом, але тематично була навіяна впливами портретів давньогрецьких філософів і літераторів, які створив Дієго Веласкес («Портрет Меніппа», байкар «Езоп»). Ще з доби Лукіана з Самосу (ІІ ст. нашої ери) і його книги «Ярмарок життєписів» з'явилась традиція подавати грецьких філософів як жебраків і представників найнижчих веств населення[17]. Лукіан з Самосу був за переконаннями найближче до світогляду іспанця Хосе де Рібери, тому у серії «Філософи» митець подав уславлених велетнів духу як жебраків і рабів, мало потрібних суворій реальності. Подібний образ забажав створити і Едуар Мане, але спрямував його на зображення маргінала. Картину Мане «Прихильник абсенту» не прийняли в Паризький Салон 1859 р. Переваги полотна визнав лише один член журі, ним був Ежен Делакруа, але його відгук проігнорували. Мане втратив можливість виставити власний твір в Салоні і (як наслідок) не заробив ні грошей, ні популярності. Не визнавали за великого митця минулого і Дієго Велескеса, його слава прийде пізніше. Едуар Мане і в цьому випередив смаки пересічного оточення, підтримуючи авторитет мало визнаного тоді іспанця-художника.

Декілька робіт Мане присвятив іспанцям, яких зустрів в Парижі, а декілька його картин постановницько-іспанські. Він перевдягав моделей в іспанські костюми і малював дещо фантазійно на іспанську тему («Вікторина Меран в костюмі еспади», 1862, «Молодик в костюмі махо», 1863). Справжнім шедевром цього періоду стала картина «Лола з Валенсії».

Танцівниця з Валенсії

[ред. | ред. код]
Лола з Валенсії. Музей д'Орсе, Париж

Невдоволення сучасниками, сучасним обмеженим і дріб'язковим суспільством вщухало, коли Мане стикався зі світом іспанців, іспанського мистецтва. Різкий контраст іспанської музики, палких і пристрасних танців, манер, іспанського одягу з одягом парижан, їх посередніми смаками і жалюгідними бажаннями, привели художника до ідеалізації Іспанії у своїй творчості. Адже ще у період війни Наполеона І з Іспанією хтось влучно зауважив, що тогочасний іспанський уряд мертвий, а іспанський народ бурхливо живий. Бурхливе життя іспанців і помітив художник в Лолі з Валенсії.

Коротенька і товста Лола заробляла танцями. Мане подав її у повний зріст на тлі театральних лаштунків. Навіть умовний одяг Лоли сприймався правдивим і щирим. Мане малював цей одяг старанно, делікатно виписував кожен візерунок шалі, золотої прикраси на руці, червоних китиць на чорній спідниці. Це водночас портрет і сценічний образ.

Нині ця екзотична іспанська квітка прикрашає колекцію музею д'Орсе, Париж.

Портрети пензля Мане

[ред. | ред. код]

Мане і «Гурток аквафортистів»

[ред. | ред. код]

Мане було 30 років, його картини не купували, а він вимушено жив на гроші своїх батьків. Складні стосунки з батьком, який не схвалював ані художній фах сина, ані його позашлюбний і довготривалий зв'язок з Леоною Ленгофф, дуже пригнічували митця. Лише смерть батька дозволила Едуару успадкувати гроші забезпеченої родини і одружитися з коханою жінкою.

Аби якось популяризувати свої картини, він і звернувся до створення офортів. З серпня 1862 року його приятелі художники Альфонс Легро і Фелікс Бракмон заснували в Парижі «Гурток аквафортистів»[18]. Мане звернувся до призабутої техніки і створив офорти за мотивами своїх творів («Цигани», «Хлопчик з собакою», «Вікторина Меран в костюмі еспади», «Лола з Валенсії», «Прихильник абсенту») і творів Веласкеса. У 1862 році було створено 13 офортів. Малюнки Мане виявились значно цікавішими за його офорти, серед них і «Портрет пані Гійєме», що потрапить в петербурзький Ермітаж лише в 1938 році. Але після друку офортів популярність Мане підвищилася. Сприяла цьому і стаття про майстрів-аквафортистів, надрукована поетом Шарлем Бодлером (1821—1867).

Мане у зображенні сучасників

[ред. | ред. код]

Натюрморти Едуара Мане

[ред. | ред. код]

Перлинами живопису вважають натюрморти Едуара Мане, який формально не входив до кола імпресіоністів. Він добре відчував фактуру і красу простих речей, овочів, фруктів, особливо квітів. До того ж, малювання квітів виявило його колористичні здібності у повній мірі, більш, ніж у жанрових композиціях.

Їх короткий перелік:

Особисте та публічне життя

[ред. | ред. код]

Едуар гостро відчував свою самотність і невизнаність. Найгіршим було невизнання в родині батьків. Батько, Огюст Мане дотримувався консервативних уявлень про порядність, шляхетність і доцільність поведінки сина. Батько Мане не схвалював фаховий вибір сина, художник для нього не був гідним уваги й пошани мсьє. Батько скупо давав гроші на утримання сина, а Мане страждав від фінансової залежності в дорослому віці. Саме батько став на заваді, коли син надумав одружитися з Леоною Леєнхоф, а шлюб з нею вважав небажаним і непотрібним для їх родини мезальянсом. Нестримний в почуттях Едуар Мане став батьком позашлюбної дитини, а через спротив Огюста не міг визнати свого батьківства.

Лише після смерті Огюста в 1863 році Едуар бере шлюб з коханою жінкою і стає фінансово незалежним як законний спадкоємець.

Не краще було і з офіційним визнанням. Едуар Мане зазнав 20 років приниження і образ від критиків, ЗМІ та суспільства. Мане публічно ганьбили словами «кровопивця», «революціонер», «червоне (криваве) чудовисько». Едуар зазнав значної самотності в паризькому натовпі.

Остання велика картина

[ред. | ред. код]
Бар «Фолі-Бержер», 1882, Інститут Курто, Лондон

Тяжко хворий на той час художник малював картину прямо в барі «Фолі-Бержер», тобто з натури. Він лише висвітлив фарби і зробив Сюзон (головну персону картини) більш русявою. Про це залишили записи свідки, сучасники сеансів художника. Ось свідоцтво колеги Едуара, художника Жанньо: «Коли я повернувся в січні 1882, мій перший візит був до Мане. Він якраз малював „Бар Фолі-Бержер“. Модель — красива дівчина — позувала, стоячи біля прилавку, уставленому пляшками і кришталем. Він одразу впізнав мене… Я узяв стілець…, і почав дивитися, як він працює. Мане, хоча й малював свої картини з натури, зовсім не відтворював модель документально точно. Я одразу побачив його сміливі спрощення. Все було полегшено, тон був світлішим, фарби — яскравішими, валери — більш легкими. Все це робило гармонійно світлий і ніжний ансамбль. Прийшли інші відвідувачі, і Мане покинув малювати, важко перебравшись на диван праворуч біля стіни. Тільки тепер я побачив, як посилилась його хвороба. Він перебрався на диван повільно, важко спираючись на палицю, і весь тремтів. Але його настрій був бадьорим, і він навіть казав про швидке одужання».

Через рік художник помер.

Країни світу, де зберігають твори Мане

[ред. | ред. код]
Едуар Мане. «Смолять боки рибальського човна», 1873, Фонд Барнса, Філадельфія

Галерея

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

11984 Мане — астероїд, названий на честь художника.

Див. також

[ред. | ред. код]
Надгробок художника

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #11857700X // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ http://archives.paris.fr/s/39/etat-civil-reconstitue-actes/resultats/?
  3. ↑ а б в г RKDartists
  4. ↑ http://archives.paris.fr/s/4/etat-civil-actes/resultats/?
  5. ↑ Зведений список імен діячів мистецтва — 2021.
  6. ↑ http://pba-opacweb.lille.fr/fr/search-notice?type=list&filters%5Bfacets.id%5D%5B%5D=5cc2aee05c0284355b8b5059
  7. ↑ https://collections.frick.org/people/129/edouard-manet/objects
  8. ↑ https://www.bellasartes.gob.ar/
  9. ↑ Smithsonian American Art Museum person/institution ID
  10. ↑ Femme lisant
  11. ↑ https://web.archive.org/web/http://wallachprintsandphotos.nypl.org/catalog/153601
  12. ↑ http://kmska.be/collection/work/data/3iq0do
  13. ↑ https://www.museabrugge.be/collection/work/id/2014_GRO0511_III
  14. ↑ Manet, Édouard; Nichols, Lawrence W.; Toledo Museum of Art; Royal Academy of Arts (2012). Manet : portraying life. Toledo: Toledo Museum of Art. ISBN 978-1-907533-53-2. OCLC 811771434.
  15. ↑ Чегодаев А. Д. «Эдуард Мане». М. 1985, с. 16
  16. ↑ Чегодаев А. Д. «Эдуард Мане». М. 1985, с. 25
  17. ↑ Знамеровская Т. П. Хусепе Рибера, М, «Изобразительное искусство», 1981
  18. ↑ Чегодаев А. Д. «Єдуард Мане». М. 1985, с. 50

Посилання

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Едуар_Мане&oldid=43837413