Відносини Сан-Марино — Європейський Союз — Вікіпедія

Відносини Сан-Марино — Європейський Союз
ЄС	Сан-Марино

Відносини між Республікою Сан-Марино та Європейським Союзом (ЄС) розпочались у лютому 1983 р.^[1] Сан-Марино повністю оточений однією з країн-членів ЄС, Італією.

Сан-Марино не є стороною Шенгенської угоди. Однак вона має відкритий кордон з ЄС, хоча проводяться деякі випадкові перевірки поліції, і має митний союз з ЄС (з 1991 р., включаючи сільськогосподарську продукцію з 2002 р.).^[1][2] Сан-Марино та ЄС також уклали угоду про оподаткування заощаджень.

За допомогою грошової угоди Сан-Марино використовує євро як єдину валюту (раніше він використовував санмаринську ліру, рівну рівню італійській лірі), і йому дозволяється карбувати обмежену кількість монет за власним дизайном.^[1] Між Сан-Марино та ЄС було укладено 3 угоди між 2001 і 2007 роками про посилення фіскальної інтеграції, і в результаті цих угод Республіка Сан-Марино зараз користується більшою автономією та можливістю карбувати власні монети.

У листопаді 2012 року, після того як Рада Європейського Союзу закликала провести оцінку відносин ЄС із суверенними європейськими мікродержавами Андорри, Монако та Сан-Марино, які вони назвали "роздробленими".^[3] Європейська Комісія опублікувала звіт окреслюючи варіанти їх подальшої інтеграції до ЄС.^[4] На відміну від Ліхтенштейну, який є членом Європейського економічного простору (ЄЕЗ) через Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) та Шенгенську угоду, відносини з цими трьома державами базуються на колекції угод, що охоплюють конкретні питання. У звіті розглянуто чотири альтернативи поточній ситуації: 1) галузевий підхід з окремими угодами з кожною державою, що охоплюють цілу сферу політики, 2) всебічна багатостороння Рамкова угода про асоціацію (FAA) з трьома державами, 3) членство в ЄЕЗ та 4) членство в ЄС. Комісія стверджувала, що галузевий підхід не стосується основних питань і все ще є без потреби, а членство в ЄС найближчим часом було припинено, оскільки "інституції ЄС в даний час не пристосовані до вступу таких малих країн". Решта варіантів, членство в ЄЕЗ та FAA з державами, були визнані життєздатними та рекомендовані Комісією. У відповідь Рада попросила продовжити переговори з трьома мікродержавами щодо подальшої інтеграції, а також до кінця 2013 року підготувати звіт, що деталізує наслідки двох життєздатних альтернатив та рекомендації щодо подальших дій.^[5]

Оскільки членство в ЄЕЗ в даний час відкрите лише для членів ЄАВТ або ЄС, для того, щоб мікродержави приєднались до ЄЕЗ, не ставши членами ЄС, потрібна згода існуючих держав-членів ЄАВТ. У 2011 році Йонас Гар Стрере, тодішній міністр закордонних справ Норвегії, яка є членом ЄАВТ, заявив, що членство в ЄАВТ / ЄЕЗ для мікродержав не є належним механізмом для їх інтеграції на внутрішній ринок через їхні інші вимоги, ніж великі країни, такі як Норвегія, і висловив припущення, що спрощена асоціація для них буде більш підходящою.^[6] Еспен Барт Ейде, наступник Стьоре, відповів на звіт Комісії наприкінці 2012 року, запитуючи, чи мають мікродержави достатні адміністративні можливості для виконання зобов'язань щодо членства в ЄЕЗ. Однак він заявив, що Норвегія відкрита для можливості членства в ЄАВТ для мікродержав, якщо вони вирішать подати заявку, і що країна не прийняла остаточного рішення з цього питання.^{[7][8][9][10]} Паскаль Шафхаузер, радник місії Ліхтенштейну при ЄС, заявив, що Ліхтенштейн, інша держава-член ЄАВТ, готовий обговорити питання членства в ЄЕЗ для мікродержав, якщо їх приєднання не перешкоджає функціонуванню організації. Однак він запропонував розглянути варіант прямого членства в ЄЕЗ для мікродержав, як за межами ЄАВТ, так і ЄС.

18 листопада 2013 р. Комісія ЄС опублікувала свою доповідь, в якій дійшов висновку, що "участь малих країн в ЄЕЗ в даний час не вважається життєздатним варіантом через політичні та інституційні причини", але що Угоди про асоціацію є більш здійсненний механізм інтеграції мікродержав до внутрішнього ринку, бажано за допомогою єдиної багатосторонньої угоди з усіма трьома державами.^[11] У грудні 2014 року Рада Європейського Союзу схвалила розпочаті переговори щодо такої угоди^[12], вони розпочались у березні 2015 року.^[13]

Станом на 2006 рік лівий опозиційний "Народний альянс" висловився за вступ до ЄС, тоді як правляча Сан-Маринесська християнсько-демократична партія виступила проти.^[14]

У 2010 р. Парламент доручив уряду розпочати переговори щодо подальшої інтеграції з Європейським Союзом,^[15] а згодом технічна група підготувала звіт про членство в ЄС та ЄЕЗ.^[16]

У 2010 році була розпочата кампанія, спрямована на збір достатньої кількості підписів для проведення референдуму про членство в ЄС у Сан-Марино.^[17][18][19] Рада гаранта затвердила референдум 15 листопада 2010 р.^[20] а референдум був призначений на 27 березня 2011 р. Однак після того, як уряд направив листа президенту Європейської Комісії з проханням "відкрити переговори, спрямовані на досягнення більшої інтеграції Республіки Сан-Марино на європейському рівні" 20 січня 2011 р.^[21][22] уряд аргументував що референдум слід скасувати, оскільки питання було вирішено, хоча лист не вимагав повноправного членства Сан-Марино в ЄС.^[23] Рада гарантів прийняла цей аргумент і скасувала референдум 24 лютого.

7 липня 2011 р. Велика та Генеральна Рада відхилила заклики подати заявку на повне членство в ЄС, а натомість затвердила порядок денний, який вимагав подальших переговорів щодо посилення інтеграції Сан-Марино з ЄС, не виключаючи можливості членства в майбутньому.^{[24][25][26][27]}

Друга кампанія також зуміла зібрати достатньо підписів для референдуму про членство в ЄС.^[28] 23 липня 2013 року капітан-регент призначив дату референдуму 20 жовтня 2013 року.^[29][30] Хоча більшість проголосувала "за", низька явка означала, що кворум із 32% зареєстрованих виборців не проголосував "за", тобто пропозиція була відхилена.

• Італійсько-сан-маринські відносини
• Мікродержави та Європейський Союз
• Сан-Марино та євро

• Пам’ятник - Політика відносин Сан-Марино з ЄС