Голодомор в Україні (1932—1933) — Вікіпедія

Цю сторінку запропоновано перейменувати на Голодомор. Можливо, її поточна назва не відповідає нормам української мови або правилам іменування статей у Вікіпедії. Пояснення причин і обговорення — на сторінці Вікіпедія:Перейменування статей.

Ця стаття містить перелік посилань, але походження окремих тверджень залишається незрозумілим через брак внутрішньотекстових джерел-виносок. Будь ласка, допоможіть поліпшити цю статтю, перетворивши джерела з переліку посилань на джерела-виноски у самому тексті статті. Зверніться на сторінку обговорення за поясненнями та допоможіть виправити недоліки. (січень 2019)

Голодомор в Україні (1932—1933)
Частина Голодомори в Україні
Жертви голоду. Харківщина, 1933 рік. Автор фото — Александр Вінербергер
Місце атаки	Україна
Координати	49° пн. ш. 32° сх. д. / 49° пн. ш. 32° сх. д. / 49; 32
Мета атаки	Геноцид
Дата	1932—1933
Спосіб атаки	голод
Загиблі	2,6—10.5 млн
Організатори	комуністичний тоталітарний режим

Ця стаття є частиною серії з теми
Історія земель сучасної України
Козак Мамай — архетип кобзаря, оповідача історій
Хронологія та періоди
Доісторичний період Кам'яна доба:    Палеоліт 1,5 млн — 11 тис.р. до н.е.    Пізній палеоліт 40—11 тис.р. до н.е.    Мезоліт 11—8 тис.р. до н.е.    Неоліт 8—6 тис.р. до н.е. Початок доби металів:    Мідна доба 7—5 тис.р. до н.е.    Бронзова доба 3 тис.р. — XII до н.е.
Стародавня історія    Кімерійський період ІХ — VII до н.е.    Скіфський період VII — ІІ до н.е.    Антична колонізація VII до н.е. — V    Сарматський період ІІ до н.е. — III    Готський період III—IV    Гунська навала IV    Слов'янські союзи[ru] V—VII
Середньовіччя Раннє середньовіччя:    Літописні племена VI—X    Хозарський період VII—X    Легендарний період Русі 839—988    Християнізація Русі 988—XII Високе середньовіччя:    Період розквіту Київської Русі 988—1132    Удільний період 1132—1240    Монгольська навала 1223—1241    Монгольський період 1242—1362 Пізнє середньовіччя:    Литовська доба 1320—1569    Утворення Кримського ханства 1441—1584
Нова історія (модерн) Ранній модерн:    Польська доба 1569—1654    Колонізація Степової України XVI—XVIII    Козацька революція 1648—1676    Період «руїни» 1657—1687    Анексія Київської митрополії 1685—1722    Мазепинська доба 1687—1709    Глухівський період 1708—1784    Ліквідація Гетьманщини 1764—1784 Пізній модерн:    Російська імперія XVIII—XX       Колонізація Півдня XVIII—XIX    Габсбургська монархія 1772—1914    Національне відродження 1791—1917    Перша світова війна 1914—1918
Новітня історія Визвольні змагання 1917—1921    Гетьманський переворот 1918—1918    Отаманщина 1918—1921    Радянська окупація 1917—1922 Міжвоєнний період: 1919—1939    Буковина та Бессарабія 1919—1939    Малопольща 1919—1939    Українська СРР 1921—1939    Молдавська АРСР 1924—1940    Кримська АРСР 1921—1945 Радянський період 1919—1991    Анексія Західної України 1939—1940    Друга світова війна 1938—1945    Повоєнний період 1945—1953    Повоєнний період у Криму 1945—1954    Хрущовська відлига 1953—1964    Період застою 1964—1985    Період перебудови 1985—1991    Демократична революція 1990—1991 Сучасність з 1991    Президентство Кравчука 1991—1994    Президентство Кучми 1994—2005    Міжмайдання 2004—2014       Президентство Ющенка 2005—2010       Президентство Януковича 2010—2014    Президентство Турчинова 2014—2014    Президентство Порошенка 2014—2019    Президентство Зеленського з 2019
Інші статті
Теми Військова історія Економічна історія Політична історія Соціальна історія Тематичні статті: Академія наук Залізниця Євреї Історико-культурні заповідники Історичні мапи Місцеве самоврядування Освіта Преса Промисловість Гірнича справа Нафтогазовидобування Захід України Ювелірна справа Спорт Українська література Українська мова
Історія окремих країв Етнокультурні регіони: Бойківщина Буковина Волинь Галичина Дике Поле Донбас Донеччина Закарпаття Крим Кубань Лемківщина Наддніпрянщина Поділля Полісся Придністров'я Сіверщина Слобожанщина Степове Побужжя Адміністративні одиниці: АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська області
Див. також
Історична наука в Україні Список років
Портал «Україна»
п о р

Голодомо́р 1932—1933 років — акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932—1933 роках шляхом створення штучного масового голоду^[1]. Голодомор відбувався через колективізацію в Україні й на Кубані у великих масштабах: від сотень тисяч загиблих у 1932-му, до мільйонів в 1933-му роках. Голодомор тривав в контексті Голоду в СРСР (1932—1933).

В 1932—1933 роках в Україні й на Кубані, на відміну від інших регіонів СРСР, де від голоду також загинуло чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої^[2]. У 2010 році апеляційний суд міста Києва постановив, що Голодомор викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян^[3].

За оцінками демографів, загальна кількість жертв Голодомору становить 3-7 мільйонів осіб в Українській СРР^{[4][5][6][7][8][9]}. За оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932—1933 роках становлять близько 4,5 млн осіб, у тому числі 3,9 млн — втрати, пов'язані з надсмертністю, а ще 600 тисяч — із дефіцитом народження^[10].

Спланована конфіскація врожаю зернових та всіх інших харчових продуктів у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932—33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі Української СРР^[11], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону^[12]. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство^[13][14], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР знало про факти загибелі людей від голоду^[15][16].

Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати^[17][18].

Голодомор — дослівно морити голодом, виморювати, виголоджувати; мор (смерть) від організованого голоду. Уперше термін Голодомор згадується 17 серпня 1933 року в чеському часописі «Večernı́k P.L.», який розмістив інформацію — «Hladomor v SSSR». Світова преса використовувала терміни «голод», «Hunger», «Głod», тобто нейтральне філологічне та антропологічне визначення, яке означало «гостру нестачу харчових продуктів у певній місцевості».

У річних звітах німецьких дипломатів за 1932—1933 рр. зустрічалися визначення «Hungerkatastrophe» (голодова катастрофа) та «Hungersterbens» (смерть від голоду, померлі з голоду), «Planierung der Hungersnot» (Планування голодовки), які пов'язували з організованим радянською владою — запланованим, штучним голодом. Термін «голодова катастрофа» був запозичений громадськими об'єднаннями української еміграції Європи та Америки в другій половині 1930-х рр. Його часто застосовували в 1940—1950-х рр. публіцисти, громадські діячі, особливо в 1983 році, коли вшановували пам'ять жертв Голодомору (до 50-ліття трагедії). Згодом у науковій літературі постав його функціональний синонім — геноцид^[19].

Щоб дати означення масовому голоду 1930-х років, очевидці й дослідники використовували різні назви. Роберт Конквест назвав свою книгу «Жнива скорботи», Семен Старів свої спогади — «Страта голодом». Широко вживалося поняття «штучний голод», а також «навмисно організований голод».

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому^[20] визначенню геноциду. Після проголошення незалежності України термін Голодомор застосовували письменники, політологи, соціологи, історики. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2015 року, 80 % громадян України вважають Голодомор геноцидом^[21]. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. Термін Голодомор зафіксований у Законі Верховної Ради України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 р., тому набув статусу юридично-правової категорії. 22 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УСРР Власа Чубара^[22][23] і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб^[24][25].

Основна стаття: Причини Голодомору

З відомих на наш час документів (зокрема^[27]) випливає висновок про свідому організацію керівництвом Радянської Росії (пізніше — СРСР) винищення голодом саме українців. Голод організовувався на всіх їхніх етнічних землях, а не лише в межах УСРР. Організаційні дії та відкритий грабунок селян, який спричинював голод серед селянства, із застосуванням війська, розпочалися не пізніше 1920 року, із часу, коли Україна була, як зараз відверто пишуть, — «завоевана Красной армией в 1920»^[28]. І першими організаторами й керівниками цих дій були Владімір Ленін і Лев Троцький.

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосиф Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби із цим явищем у грудні 1932 року в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

На тлі цього продовольче становище українських сіл ставало дедалі важчим. У результаті хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах Української СРР почався голод, унаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Українській СРР відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об'єднували до двох тисяч людей і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». У ті часи люди організовувалися як могли, озброювались вилами, лопатами, сокирами, були навіть кінні загони. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці й комсомольці втікали. Прикладом таких ситуацій, а також методів боротьби Радянської влади із селянами, слугують документально зафіксовані події у селах Устивиця та Федунка на Полтавщині.

Радянська влада не приживалася в Українській СРР. Керівництво СРСР розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив:

Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями

Розумів це і Сталін. У листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року, вождь писав:

Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати

Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.

19 квітня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «про насіннєву позику Україні». Як виняток, позика відпускалась безвідсотково, але з «централізованих ресурсів всередині України». Держава забрала зерно, а потім дозволила використати зерно, зібране в Українській СРР, для потреб Української СРР, не залучаючи зовнішні ресурси. Аж 12 тис. тонн і лише 3 тис. тонн для продовольчої допомоги колгоспникам.

Станом на 17 травня 1932 року в Українській СРР не було запасів борошна, що зафіксовано постановою Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи щодо виконання постанов ЦК ВКП(б) про продовольчу допомогу Україні»: з 6,5 млн пудів зерна, відпущених Українській СРР, Політбюро просило завезти 1,5 млн борошном, «зважаючи на повну відсутність в Україні запасів борошна».

Станом на 30 червня 1932 року з більшості районів Української СРР посівний матеріал було вивезено.

Голова РНК УСРР Влас Чубар писав В'ячеславу Молотову та Йосифу Сталіну про становище в сільському господарстві УСРР (10 червня 1932 року). За його підрахунками, на той момент в Українській СРР уже можна було нарахувати мінімум 100 районів, замість 61 станом на початок травня, які потребували продовольчої допомоги та зривали план весняної сівби. Ці ж райони, на його переконання, надалі зриватимуть обробку і збирання врожаю^[29].

Улітку 1932 року Українська СРР мала повернути в рахунок погашення позики 8 млн 250 тис. пудів зерна понад встановлену норму хлібозаготівель.

7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею.

За кілька днів до того, 4 серпня 1932 року, Йосиф Сталін, у листі до Лазара Кагановича, повідомляв про повернення проєкту декрету щодо охорони суспільного майна з правками та додатками, надавав вказівку видати його якомога швидше. У пункті третьому запропоновано ОДПУ залучати озброєних осіб для охорони залізничних вантажів (ешелони із зерном) та надавати їм право розстрілювати на місці осіб, які зазіхнулись на розкрадання залізничних вантажів.

11 серпня 1932 року Сталін у листі до Кагановича вимагав направити спеціального листа ЦК ВКП(б) до партійних і судово-каральних органів про застосування закону щодо охорони громадської власності та боротьбу проти спекулянтів. Підкреслював, що «найголовніше зараз — Україна», оскільки справи в Українській СРР дуже погані. Повідомлялося, що в двох областях Української СРР близько 50 райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. Висловив звинувачення на адресу українських керівників (генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, Власа Чубаря та голови ДПУ УСРР Станіслава Реденса), а також побоювання втратити Українську СРР через підривну діяльність агентури Юзефа Пілсудського та наявність свідомих і несвідомих петлюрівців, а також прямих агентів Пілсудського в ЦК КП(б)У. Пропонував вжити рішучих заходів для виправлення господарської і політичної ситуації в Українській СРР: зняти з посади генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора та поставити на його місце Лазара Кагановича; висунути на посаду голови українського ДПУ Всеволода Балицького, пересунувши Станіслава Реденса на посаду заступника; замінити Власа Чубаря іншим керівником, наприклад Григорієм Гриньком; перетворити Українську СРР в найкоротший строк на фортецю СРСР «і грошей на це не шкодувати»^[30].

Наприкінці літа газета «Правда» організувала в Українській СРР рейд боротьби з крадіжками зерна. З 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна.

Станом на 22 серпня ДПУ зафіксовано 220 випадків відмови колгоспів і сільрад від прийняття планів хлібозаготівель, непогодження з ними місцевих партосередків за мотивами нереальності поставлених завдань; у Харківській області у 20 районах — 91 випадок, у Дніпропетровській у 12 районах — 19, у Вінницькій у 16 районах — 96, в Одеській у 6 районах — 14. Усього у 54 районах — 220 випадків.

Того ж дня видана постанова Укрколгоспцентру про заборону видавати хліб для громадського харчування колгоспникам, крім трактористів. Пропонувалося повністю забезпечити видачу колгоспникам натурального авансу на трудодень відповідно до рішення ЦК і РНК СРСР, крім тих, що отримували громадське харчування на роботі, які мали приносити свій хліб.

Аналіз 20 тисяч справ показує, що серед засуджених було 83 % колгоспників та селян-одноосібників і лише 15 % — «куркульсько-заможних елементів». Отже, цей закон було спрямовано проти селян, котрі, рятуючи дітей від голодної смерті, змушені були нести додому з току чи поля кілограм чи два зерна, ними ж вирощеного^[31].

27 серпня з Москви надійшла телеграма заступника голови Комітету заготівель при РПО СРСР Михайла Чернова керівникам заготівельних організацій УСРР про негайне відвантаження зерна для млинів, які забезпечували борошном північні райони СРСР. Того ж дня прийшла телеграма заступника голови РПО Валеріана Куйбишева до ЦК КП(б)У про необхідність прискорення відвантаження зерна в Українській СРР на експорт. Вказувалося на зрив плану хлібного експорту через слабке відвантаження зерна до портів республіки: 20 тис. т замість запланованих 190 тис. Для виправлення ситуації пропонувалося відвантажити до кінця серпня 30 тис. т пшениці, 20 тис. т ячменю та 10 тис. т жита, незважаючи на раніше вивезене^[32].

Станом на 30 серпня, за даними Укрколгоспцентру, колгоспи УСРР, обслуговувані МТС, виконали місячний план заготівель на 39,1 %. Того ж дня газета «Вісті» ВУЦВК надрукувала статтю «Виконання серпневого плану зірвано». Повідомлялося про незадовільне проведення хлібозаготівель зокрема в Артемівському районі. Одноосібні господарства виконали план хлібозаготівель на 3,9 %, у 18 сільрадах хліб одноосібниками ще не здавався. Миронівська сільрада план виконала на 1 %, Зайцівська — на 0,8 %, Покровська — на 1,5 %, хоча у цій сільраді обмолотили половину скошеного хліба^[33].

31 серпня 1932 року в Луганську вийшла постанова бюро міському КП(б)У про неприпустимість витрачання хліба на громадське харчування в їдальнях колгоспів.

За серпень 1932 року до приймальні голови ВУЦВК Григорія Петровського надійшло близько 1,5 тис. заяв колгоспників про вихід із колгоспів. Майже 70 % поданих заяв припадало на Харківську область, переважно з Гадяцького, Великописарівського, Олексіївського та Богодухівського районів (170—180 заяв). Основна маса селян, що подали заяви — бідняки (80 %), решта середняки^[34].

1 вересня 1932 року в Москві політбюро ЦК ВКП(б) затвердило вересневий план хлібозаготівель в обсязі 290 млн пудів для селянського і радгоспного секторів, розподіливши по регіонах: для Української СРР — 85 млн, для Північного Кавказу — 30 млн, для Надволжя — 51,2 млн, для Казахстану — 13,1 млн, для Уралу — 11,6 млн, для Башкирії — 10,4 млн, для Московської області — 8,8 млн, для Сибіру — 14,6 млн, для ЦЧО — 30 млн, а для решти — від 0,4 до 10,7 млн пудів зернових культур^[32].

2 вересня 1932 року всеукраїнська контора «Торгсин» інформувала, що населення купує в обмін на побутове золото винятково хліб, борошно, крупу, цукор, сіль, відмовляючись від промислових товарів.

3 вересня з Москви надійшла телеграма заступника голови Комітету заготівель при РПО М. Чернова про відвантаження з УСРР хліба на експорт: зобов'язав уповноважених заготівельних органів вивезти за кордон наявну в Українській СРР пшеницю першого і другого класу для виконання планового завдання третього кварталу^[35].

Станом на 14 вересня після прийняття закону від 7 серпня (Закон про п'ять колосків) Наркомюст УСРР у доповідній записці констатував про 250 вироків на розстріли^[36].

24 вересня постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) відхилено всі пропозиції про видачу насіннєвої позики, попереджено радгоспи і колгоспи, що «насінпозики не видаватимуться ні для озимої, ні для ярої сівби»^[37].

30 вересня генеральний консул німецького посольства в Харкові К. Вальтер направив річний звіт посольству Німеччини в Москві по ситуації в Українській СРР; зазначив про невиконання хлібозаготівельного плану (356 млн пудів), високі ціни на продукти, відсутність торгівлі в селах, підкреслював руйнівні наслідки колективізації^[38].

Рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року в основних хлібозаготівельних регіонах створені Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК). В Українській СРР комісію очолив голова Раднаркому СРСР В'ячеслав Молотов^[39]. 23 жовтня прийнята постанова політбюро ЦК КП(б)У про необхідність «перелому в ході хлібозаготівель» — річний план виконано лише на 38 %^[40].

25 жовтня — постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про необхідність подолання відставання країни у виконанні плану хлібозаготівель» — жовтневий пленум ЦК КП(б)У зобов'язав партійні організації домогтися негайного перелому хлібозаготівель, оперативного керівництва хлібозаготівлями, організувати «боротьбу за хліб», зробити листопад та останні дні жовтня вирішальними щодо виконання плану хлібозаготівель, удесятеро підвищити темпи виконання річного плану до 15-ї річниці Жовтневого перевороту; рекомендував «безжалісно придушувати всі спроби класового ворога та його агентури, спрямовані на зрив хлібозаготівель»^[40][41][42]. Вже в листопаді 1932 року комісією Молотова запроваджено систему спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»). Загалом, до таких бригад входило понад 110 тисяч добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів^[43].

Подібні НХК були створені також на Північному Кавказі (очолив Лазар Каганович) та на Поволжі (очолив Павло Постишев). Однак, на Поволжі подібного масштабу репресій не проводилося, а на Північному Кавказі репресії стосувалися переважно кубанських українців, які до Голодомору становили більшість населення регіону. Разом із цим, кубанська і поволзька НХК невдовзі припинили свою роботу, а Постишев і Каганович наприкінці 1932 року були направлені в Українську СРР^[44].

Держава переймалась питанням повернення насіннєвої позики: у постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи з посилення хлібозаготівель» від 30 жовтня 1932 року окремим пунктом (№ 11) ішлося про встановлення кінцевого терміну покриття заборгованості з насіннєвої позики по всій Україні до 1 грудня 1932 року. Цю позику мали погасити районні та обласні організації республіки^{[джерело?]}.

1 листопада РНК УСРР визнало незадовільним виконання річного плану хлібозаготівель по Українській СРР, встановлено остаточний план хлібозаготівель по секторах, областях та культурах у розмірі 282 млн пудів, із них для одноосібних господарств — 36,9 млн, для колгоспів — 224,1 млн, для радгоспів — 21,6 млн, а також стягнення мірчука — 28,8 млн і насіннєвої позики — 8,1 млн пудів^[45].

3 листопада надіслана телеграма секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича до Косіора, Молотова, Чубаря з пропозицією зменшити постачання промтоварами районів, які не виконали плану хлібозаготівель та формувати списки селянських господарств — саботажників хлібозаготівель^[46]. 5 листопада Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву на місця з вимогами негайного виконання Постанови від 7 серпня «з обов'язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів». 6 листопада надіслана телеграма ЦК КП(б)У до обкомів партії про товарну блокаду районів, які не виконували хлібозаготівельних планів: зменшити завезення промислових товарів для 7 районів Одеської, 8 районів Дніпропетровської, 8 районів Харківської, 5 районів Київської області. Надвечір 8 листопада відправлена шифрограма В'ячеслава Молотова, Йосифа Сталіна для ЦК КП(б)У: із цього дня «призупиняється відвантаження товарів для сіл всіх областей України», допоки колгоспи та «індивідуальні селяни» не розпочнуть «чесно і добросовісно виконувати свій обов'язок перед робітничим класом і Червоною Армією» в справі хлібозаготівель. 11 листопада надіслана інструкція РНК УСРР «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі» — суворі судові репресії щодо господарств, у яких виявлено закопаний у ямах хліб, кваліфікуючи як навмисне псування хліба та шкідництво, забороняти «відпуск промтоварів» з оголошенням списку одноосібників, рішуче стягувати сільгоспподаток, державне страхування, самообкладання, негайно застосовувати «найжорстокіші та найсуворіші» репресії до куркульських господарств, за невиконання ними твердого завдання — продаж усього майна, арешт і виселення^[47]. 15 листопада політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про запровадження паспортної системи і розвантаження міст від «зайвих елементів»^[48]. 21 листопада надіслана телеграма Молотова, Чубаря, секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У В. Строганова, Кагановича Сталіну — надати спецкомісії ЦК КП(б)У (Косіор, Раденс, Кисельов) повноваження на час хлібозаготівель вирішувати питання винесення вироку про розстріли^[49]. Голова ДПУ УСРР Станіслав Раденс 22 листопада розробив план операції з виявлення контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель (рос. по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок), спрямованої, практично, на виконання директив Молотова-Хатаєвича. Операція мала охопити 243 райони^[50]. З санкції ЦК КП(б)У вона розпочалася негайно. 26 листопада у пресі з'явився наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі»^[51][52][53].

Згідно із цими настановами засуджено тисячі людей. Непоодинокими були випадки, коли люди добровільно просили записати їх до переселенців. Як свідчить секретар Краснопільського райкому партії, після закінчення суду в селі Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав^[54]:

Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно помремо

18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою, окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса^[55]. Того ж дня постановою політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп», доручено Реденсу та Косіору розробити до 23 листопада спеціальний оперативний план ліквідації куркульських та петлюрівських контрреволюційних кубел, ДПУ вилучити з міст ідеологів та організаторів «куркульського саботажу», зобов'язати ДПУ провести чистку та засудження рахівників і бухгалтерів — (наперед визначено 300 осіб); доручено Чубарю у Дніпропетровській, Хатаєвичу в Харківській, Зайцеву в Чернігівській областях разом з обкомами провести операцію у найближчі дні, каральні органи мають «завдавати рішучого удару куркульським елементам для запобігання куркульським повстанням»^[56]. Через два дні вийшло рішення Раднаркому УСРР, згідно з яким натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року — продуктами тривалого зберігання. Під вилучення підпадали всі колгоспи УСРР за винятком півтори тисячі (6,4 %)^[57]. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство^[58].

1 грудня Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які не виконують зобов'язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До цього переліку потрапили 12 районів Чернігівської, 4 — Київської і 4 — Харківської областей. 3 грудня у ряді районів заборонено торгувати м'ясом і тваринами. Із 6 грудня ці райони, а також окремі села, почали заноситися на «чорні дошки»: телеграма Косіора та Чубаря керівникам Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей, вимагали негайного виконання постанови, щоб показати, як «радянська влада вміє безжалісно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх поплічниками»^[59]. Згодом ці села абсолютно ізолювалися від зовнішнього світу. 11 грудня керівництву УСРР надходить шифрограма В. Молотова і Й. Сталіна з вимогою «негайно судити і дати п'ять, краще десять років тюремного ув'язнення» за невиконання хлібозаготівельних планів колгоспами та селянами^[60][61].

14 грудня 1932 року. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та у Західних областях», «проблеми» хлібозаготівель в Україні та на Північному Кавказі пов'язувалися безпосередньо з «неправильно проведеною» політикою українізації і наказувалося негайно переводити на російську мову діловодство, навчання і пресу, провести ув'язнення у концтабори і виселення на Крайню Північ^[62] та заселення на їх місце червоноармійців^{[джерело?]}.

15 грудня ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялася також постачання промислових товарів^[63].

Крім блокади внутрішніх адміністративних одиниць, наприкінці 1932 — на початку 1933 року запроваджено блокаду самої Української СРР. Річ у тому, що українські селяни втікали в сусідні області Російської СФРР, де не було голоду. Так звана «харчова» блокада України організована силами внутрішніх військ і міліції. Було заборонено виїзд селян з УСРР. Разом із цим, громадянам, які в'їжджали в Українську СРР з Російської СФРР було заборонено провозити харчі без дозволу держави^{[64][неякісне джерело]}.

16 січня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — 260 мільйонів пудів без мірчука, котрий підлягав «безумовному і повному виконанню» та «за будь-яку ціну».

Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно зі свідченнями Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького району тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932—1933 років в Конгресі США:

В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали

Не всі селяни гинули від голоду на початку, коли заготівельники викачували весь хліб, оскільки навіть в найбідніших селянських господарствах залишалися інші харчові продукти. Картина змінилася, коли держава вдалася до конфіскації харчових продуктів у всіх «боржників», тобто влада здійснила щодо «боржників» терор голодом. Саме конфіскація всього продовольства спричинила переростання голоду в голодомор. Основною причиною Голодомору була спланована конфіскація в селян зернових та всіх інших харчових продуктів, включаючи малопридатні та непридатні до споживання сурогати їжі^[66].

22 січня 1933 року. Директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують»: заборонявся виїзд за межі території Радянської України та Кубані.

Дмитро Корнієнко з села Понорниця в Чернігівській області згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. У день обшуку вона принесла пів склянки пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п'яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди пів склянки й висипали.

13 лютого 1933 року. У директивному листі другий секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич визнав, що з ряду районів надходять відомості про опухання та голодну смерть колгоспників. Він вимагав «принять решительные меры»: знайти для годування голодуючих «внутри колхозов и в районе необходимое количество хлеба».

Варто зазначити, що обсяги конфіскованого органами ДПУ та міліції зерна були мізерними. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Доволі поширеним був канібалізм. За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му було 6 років^[67],

Жили всі закрито, мати на засов хвірку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу

Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів. З врожаєм 1933 року тиск на селян значно послабився.

Народний комісаріат охорони здоров'я УСРР у доповідній записці до ЦК КП(б)У від 3 червня 1933 року зазначив, що частина потенційно працездатних селян через перешкоди, пов'язані з початком посівної кампанії, не отримувала роботи, «а потому не имела возможности получать производственную помощь», укладаючись таким чином в схему: нема роботи — нема харчування.

Одним із перших на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вивчення демографічних втрат провів історик Станіслав Кульчицький. Ці дослідження вказують на те, що населення УСРР за переписом 1937 року становило 28 388 тисяч, за переписом 1926 року — 28 926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч. З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 роки, тобто, в середньому, 524 тисячі осіб на рік. Виходячи з відкоректованої народжуваності у 1933 році (621 тисяча), одержуємо нормальний приріст за цей рік у 97 тисяч людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.

Таким чином, маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду, а також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродну смертність у 1933 році. Природний приріст за 1927—1936 роки становить 4 мільйони 43 тисячі осіб. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тисяч), одержуємо демографічний дефіцит у 4 мільйони 581 тисячу людей. Облік механічного руху населення, який проводився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 мільйон 343 тисячі осіб. Статистичні органи визнавали, що він неточніший, ніж облік природного руху.

Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, яке становить 3 мільйони 238 тисяч осіб. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного й особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.

Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тисяч людей. Цей голод був наслідком конфіскації зерна для хлібозаготівлі з урожаю 1931 року. Він припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової конфіскації, з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 року, у 1932-му, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. Внаслідок цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 році від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 мільйонів осіб.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році.

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тисячі, то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тисячі людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 роки, разом з демографічним відлунням 1934 року, становлять 4 мільйони 649 тисяч людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 років в Україні.

Згідно з дослідженнями Месле та Валліна демографічні втрати від Голодомору 1932—1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб^[69].

За оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932—1933 роках становлять близько 4,5 млн осіб, у тому числі 3,9 млн — втрати, пов'язані з надсмертністю, а ще 600 тисяч — із дефіцитом народження. Автори використали точнішу методику оцінки втрат, внаслідок чого уточнені дані французьких демографів Месле та Валліна, які давали цифру 2,6 млн загиблих. Основна похибка французів у тому, що вони дали надзвичайно високу цифру міграції селян у 1933 році з України — 1,4 млн. Українські дослідники не змогли знайти доказів міграції такої значної кількості людей, до того ж в період Голодомору радянська влада закривала кордони України, не випускаючи селян^[70][71][72].

За підсумками судової справи за фактом Голодомору встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору 1932—1933 років становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців у частині ненароджених, що за даними слідства СБУ становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб, судом не встановлювалися.

Під час проведення міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932—1933 років: втрати української нації», яка пройшла 4 жовтня 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка її учасники окрему увагу надали аналізу експертних оцінок демографічних втрат України від Голодомору Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України. Конференція розцінила їх як неостаточні і умовні через застосування в розрахунках некоректних базових даних, взятих експертами з матеріалів сфальсифікованих всесоюзних переписів 1937 і 1939 років, та відправної цифри кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року (31,7 мільйона осіб), яка, порівняно з опублікованою в 1933 році в Довідниках з основних статистично-економічних показників господарства районів по усіх областях УСРР, зменшена майже на мільйон (32°680,7 тисяч — загальна кількість населення УСРР, з них — 25°553,0 тисячі селян), і вважає, що отриманий на некоректній базі показник кількості жертв Голодомору є заниженим. Також у доповідях прозвучала критика щодо використання демографами дефініції «надсмертність» для визначення власне жертв Голодомору (3 942,5 тисячі осіб) і неврахування у загальну кількість демографічних втрат від геноциду 1 606,8 тисяч осіб, померлих за цей час, за їхніми твердженнями, через природні чинники, наполягання на остаточності своїх підрахунків, тощо. Конференція вирішила вважати науково встановленими на сьогодні втрати від Голодомору-геноциду 1932—1933 років щонайменше 7 мільйонів — в УСРР і 3 мільйони — за межами УСРР: на Кубані (Малиновий Клин), в Центрально-Чорноземній області (Східна Слобожанщина), Поволжі (Жовтий Клин) та Казахстані (Сірий Клин). Рекомендувати освітнім закладам, музейним установам, ЗМІ, дипломатичному корпусу вживати ці кількісні показники в освітній і інформаційній роботі, в яких враховані усі померлі під час Голодомору^[73]. Додатково В. Сергійчуком оприлюднено фальсифікації радянської статистики, які приховують зникнення ще 4.168.224 дітей 1919—1933 років народження (понад вказаних серед померлих)^[74]. Історик Геннадій Єфіменко критикував конференцію за категоричні твердження в резолюції, на його думку конференція була недостатньо репрезентативною — оскільки в ній «не брали участі ті науковці, для яких тема демографічних втрат від Голодомору була предметом тривалих спеціальних наукових досліджень». Окрім того, він вказував на надмірну довіру учасників конференції до довідників, виданих на початку 1930-х років в УСРР, і загалом стверджував, що «Висновки конференції базуються на основі вигаданих подій та ігнорують пряму вказівку упорядників взятих за основу документів про їх неповноту і недосконалість. Такі висновки не мають нічого спільного з наукою»^[75]. Він вважає, найбільш аргументованими є ті розрахунки демографів, які вказують на сукупну цифру 3,9 млн прямих втрат та ще 0,6 млн опосередкованих (ненароджених) за три роки^[76].

Питання кількості жертв Голодомору залишається дискусійним до цього часу. Українські дослідники Голодомору Володимир Сергійчук, Василь Марочко та ряд інших у своїх працях доводять, що внаслідок Голодомору загинуло понад 7 млн українців на території УСРР, та близько 3 млн українців в інших частинах СРСР^[77]. Всесвітній конгрес дослідників Голодомору-геноциду українців 7 листопада 2023 року заявив про знищення 10,5 мільйонів українців під час Голодомору 1932—1933 років — 10,5 мільйонів^[78].

Голодомор великою мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції української родини. Високий шлюбний потенціал українського села був зруйнований і вже ніколи не був відновлений. Це означає, що був зруйнований потенціал дітонародження, що в майбутньому призвело до зменшення кількості населення.

31 серпня 1933 року побачила світ постанова РНК «Про переселення на Кубань, Терек та Україну». Запропоновано Всесоюзному переселенському комітету при РНК СРСР організувати до початку 1934 року переселення в Україну 15—20 тисяч сімей, а на Кубань і Терек не менше 10 тис. сімей^[79].

4 вересня 1933 року у промові на обласному «зльоті» передових колгоспів Дніпропетровщини Григорій Петровський зазначив, що «колгоспний лад остаточно переміг усіх своїх ворогів».

2013 року Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України провів міжнародну наукову конференцію на тему Голодомору і Голодів в УРСР, де були опубліковано оцінки демографічних втрат внаслідок голоду 1932—1933 років: «надмірна кількість смертей» населення України становила 3 млн 917,8 тис. осіб, Росії — 3 млн 264,6 тис., Казахстану — 1 млн 258,2 тис. осіб, сумарно на всій території СРСР — 8 млн 731,9 тис. осіб. Відносні втрати від голоду 1932—1933 років були найвищими в Казахстані — 22,42 %, в Україні — 12,92 %, в Росії — 3,17 %, в середньому по СРСР — 5,42 %^[80]. Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань. 2 листопада 1933 року надіслано повідомлення німецького консула в Києві А. Хенке про поширення в місті висипного тифу та зазначено, що кожного дня до лікарень потрапляє близько 200 хворих на тиф; причиною поширення тифу стало сільське населення, яке масово приїздило до Києва за хлібом; у селах почалася епідемія серез масову смертність людей. Протягом голодоморів з території України владою СРСР було вивезено щонайменше 3,5 млн тонн зерна^[81].

Українці за кордоном СРСР зверталися із протестами до Ліги Націй, до урядів різних держав^[82].

• 27 вересня 1933 року представник Уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14-ї Асамблеї Ліги Націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні.
• На знак протесту проти дій уряду СРСР та щоб привернути увагу світової громадськості до трагедії України, ОУН організувала замах на консула СРСР у Львові. Виконати вирок ОУН зголосився 19-річний гімназист Микола Лемик. 21 жовтня (22 жовтня) 1933 року він застрелив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові Олексія Майлова (емісара ГПУ, особистого представника Й. Сталіна). Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді 1933 року, засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару замінили на довічне ув'язнення.
• Коли в УСРР, на Кубані та в Автономній республіці німців Поволжя лютував голод, Євангелічні церкви у Німеччині отримали близько 100 000 листів про допомогу від німців, що жили у СРСР. Голова уряду Німеччини А. Гітлер наказав надавати державну підтримку громадським організаціям, що збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, і особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, що голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців та поляків, що жили разом із німцями. Місцеві комуністи називали її «гітлерівською» і, за наказом із Москви, примушували голодуючих відмовлятися від допомоги^[83].
• Керівництво ВКП(б) та уряд СРСР відхиляли будь-яку допомогу з-за кордону голодуючим в Україні. На звернення Української торговельно-кредитної організації Галичини «Центроспілка» до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодуючим Радянської України один мільйон центнерів зерна, за кілька днів із Москви надійшла категорична відмова^[84].

Радянський протест у Берліні. Протест тов. Бессонова проти виступу Гітлера. БЕРЛІН, 18 травня. (ТАРС). Повірений у справах СРСР у Німеччині тов. Бессонов заявив сьогодні німецькому міністрові закордонних справ протест з приводу антирадянських випадів у промові райхсканцлера Гітлера на «Конгресі праці». Тов. Бессонов зазначив, що заяви Гітлера, які не відповідають дійсності, щодо господарського розвитку і становища СРСР, являють собою втручання у внутрішні справи СРСР, а своєю заявою про вигадані «мільйони, що померли від голоду», Гітлер став на чолі антирадянської кампанії, що провадиться у Німеччині[85]. Оригінальний текст (рос.) Советский протест в Берлине. Протест тов. Бессонова против выступления Гитлера. БЕРЛИН, 18 мая. (ТАСС). Поверенный в делах СССР в Германии тов. Бессонов заявил сегодня германскому министру иностранных дел протест по поводу антисоветских выпадов в речи рейхсканцлера Гитлера на «Конгрессе труда». Тов. Бессонов указал, что несоответствующие действительности заявления Гитлера о хозяйственном развитии и хозяйственном положении СССР представляют собой вмешательство во внутренние дела СССР, а своим заявлением о мнимых «миллионах, умерших с голоду», Гитлер стал во главе ведущейся в Германии антисоветской кампании.

Акти громадського стану в СРСР реєструвались нечітко. Навіть на найвищому державному рівні визнавались факти незадовільного обліку реєстрацій смертей та великий недооблік смертей в актах громадського стану СРСР^[86][87]. Заступник начальника відділу населення і охорони здоров'я ЦУНГО Держплану СРСР Михайло Курман у довідці від 4 квітня 1934 року про результати обстеження постановки обліку природного руху населення в березні 1934 року вказує, що давались негласні вказівки записувати в документи заявлені родичами смерті від голоду словом «невідомо»^[88]. Загалом радянська державна статистика характеризувалася замовчуваннями, перекрученнями та фальсифікаціями^[89]. Існуює ряд радянських документів, які свідчать про незадовільний стан обліку померлих від голоду та вказівки влади не вказувати причини смертей від голоду^[90]. Зокрема, спеціальний кореспондент газети «Правда», маючи владні повноваження, заперечив секретарю сільради села Дорогінка Фастівского району Київської області записані в книгах причини смертей від голоду та вилучив книги, в яких були записи смертей від голоду, стверджуючи, що жодного голоду в селі нема^[91]. Однак, відповідно до даних Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні у Київській області, в селі Дорогінка загинуло від голоду десятки жителів цього села^[92].

У СРСР сам факт масових смертей від голоду замовчувався комуністичним режимом і навіть старанно приховувався. Кремлівське керівництво заборонило державним органам та закладам фіксувати в документах справжню причину смерті людей від голоду^[93]. 6 лютого 1933 р. з'явилася партійно-державна директива: «Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків опухання та смерті в результаті голодомору, крім органів ОДПУ». Сільрадам дали розпорядження при реєстрації смерті не вказувати причини. В 1934 р. надійшло нове розпорядження: всі книги ЗАГСів про реєстрацію смертей за 1932—1933 р.. відправити в спецчастини^[94][95]. В документах зазначалося, що смерті від голоду не реєстуються в ЗАГСах^[96]. Є ряд документів, які свідчать про те, що смерті від голоду не реєструвались в державних органах^{[97][98][99][100][101][102][103][104]}. В деяких випадках смерті від голоду не реєструвались, оскільки родичі померлих таємно вивозили трупи на кладовища^[105]. Трупи випадкових померлих від голоду знаходили на дорогах населенних пунктів, що унеможливлювало їх облік^{[106][107][108][109]}. Радянська влада вилучала та знищувала метричні книги записів смертей 1932—1933 рр. та архівні документи з інформацію про смерті від голоду^[110]. СРСР застосовував політику інформаційної блокади та дезінформації щодо масового голоду^[111]. Під час скорботних заходів пам'яті в США і Канаді на відзнаку 50-х роковин трагедії в компартійній інструкції говорилося: «нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками»^[112]. 1986 року Іван Драч вперше в Україні публічно вжив запозичене в діаспори слово «голодомор»^[113], яке походило від слів голод і мор. В Україні вперше голод 1932—1933 років почали визнавати лише в 1988. Того року письменник Олекса Мусієнко вжив слово «Голодомор», яке швидко стало загальноприйнятим в українській публіцистиці, а з неї перейшло і до наукової історичної літератури^[114].

17 вересня 1932 року — постанова політбюро ЦК ВКП(б) про депортацію кореспондента канадської газети «Дейлі Експрес» за публікацію інформації про «повстання та голодні бунти» в СРСР.

Доповідна записка ДПУ УСРР ЦК КП(б)У від 30 серпня 1933 року: прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо відвідав Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Одесу, Київ «…цікавився головним чином двома питаннями: 1) чи є у нас голод, до того ж це питання він пов'язував, звичайно, з основним питанням про успішність чи крах колективізації і 2) національне питання…», але після розмов із представниками влади мав «…тверде переконання, що жодного голоду у нас немає і, хоча Альфан і Рей підкреслювали, що зовсім недавно голод в Україні був, він переконався, що ми вірно інформуємо його про минулі і тепер подолані труднощі»^[79].

На початку 1980-х КДБ СРСР приймав провокативні заходи, націлені проти поширення правди про Голодомор на міжнародній арені^[115][116]. Підтвердженням цьому можуть бути документи, з яких був знятий гриф таємності та які були оприлюднені громадськості.

Як в Україні, так і за її межами не досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор. Існують такі альтернативні точки зору щодо Голодомору в Україні:

• Жодного голодомору взагалі не було, а була посуха на значній території СРСР (а не лише в Українській СРР), внаслідок чого у населення були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони) завищена з метою спекуляції.
• Апологети радянщини заявляють, що Голодомор був спричинений неврожаєм, але замовчують факти, що в інші роки при ще меншому урожаї голоду не було, що радянська влада під час Голодомору конфісковувала харчові продукти у селян, включаючи малопридатні та непридатні до споживання сурогати їжі, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, здійснювала експорт зернових за кордон та зберігала значні запаси зерна в резервах^[11], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону^[117], замовчувала та заперечувала факти масового голоду і загибель людей від нього. Для порівняння Голод на Поволжі (1921—1922) висвітлювався в ЗМІ, радянська влада збирала допомогу всередині країни та за кордоном для голодуючих Поволжя в 1921—1922 рр^[118]. Вони також називають деякі інші фактори Голодомору, як, наприклад, колективізацію, надмірний план хлібозаготівель, шкідництво ворогів радянської влади і т. д. з метою, щоб відвернути увагу від вказаних справжніх причин Голодомору та таким чином виправдати сталінський режим.
• Прихильники радянщини стверджують, що, відповідно до чисельних документів та свідчень, багато селян загинуло не від голоду, а тільки від хвороб. Однак вони не враховують те, що саме масове голодування, викликане конфіскацією харчових продуктів радянською владою, та пов'язані з ним стреси значно ослаблювали організм голодуючих та сприяли поширенню хвороб, які разом з голодом спричинювали масову смертність людей, що навіть підтверджується радянськими документами^{[119][120][121][122][123]}.
• Так, мільйони людей загинули в Україні від голоду, але:
  • Голод було викликано необхідністю експортувати значну кількість зерна для сплати закупівель передових технологій, необхідних для індустріалізації СРСР, тобто метою було винятково зерно, а не загибель селян^[124]; (хоча насправді валютна виручка, отримана від експорту зернових під час Голодомору, становила незначну долю у загальному об'ємі валютної виручки^[125]).
  • Те, що в Україні ситуація (тобто кількість загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише «перегинами» тодішнього керівництва України.
  • Вилучення продовольства виправдано тим, що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація — перемогти Німеччину у Другій світовій війні. Разом з тим, саме постачання зерна з СРСР в тогочасну Німецьку Державу допомогло Гітлеру та його партії прийти до влади й поставити економіку Німеччини на «військові рейки».

Стосовно кваліфікації Голодомору як акту геноциду висловлюється теж певний спектр альтернативних думок: від того, що не можна кваліфікувати геноцидом події, що сталися до укладення міжнародного документу про геноцид (1948) до того, що, оскільки від голоду помирали не лише в Українській СРР, то нема доказів про акцію, направлену проти українців.

Головними апологетами заперечення Голодомору виступають офіційні урядові/президентські кола Росії. «Російська форма „правди“ боїться оприлюднених документів, — вважає Ярослав Грицак. — Вона не побудована на фактах, а, відтак, і архіви залишаються абсолютно закритими для вивчення»^[126].

За мотивацією, що дослідження українських істориків про Голодомор 1932—33 років «підривають авторитет російської влади», праці деяких українських науковців про Голодомор 1932—33 років, зараховано в Російській Федерації до «екстремістських видань». До переліку заборонених, що його оприлюднює Міністерство юстиції, включено працю українського правознавця й дипломата Володимира Василенка «Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка»^[126][127] (рос. «Голодомор 1932—33 годов в Украине как преступление геноцида»). А також працю Юрія Шаповала, Володимира Пристайка та Вадима Золотарьова «ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи».

На думку українських науковців, наведені у заборонених книгах докази суперечать «концепції» нинішньої російської влади про «голод як спільне горе для країн колишнього Радянського Союзу і без особливостей в Україні», на підтвердження якої у Москві підготовлена багатотомна збірка документів «Голод в СССР». «Підважуючи історичні міфи, створені теперішньою російською владою, українські науковці „зазіхають“ на легітимність цієї влади і авторитет Росії, — вважає кандидат історичних наук Марта Гавришко. — А це вже небезпека. Тому ці видання і опинилися в списку „екстремістів“»^[126].

Росія також чинила тиск і шантажувала інші країни з вимогами не визнавати Голодомор геноцидом. У листопаді 2010 року сайтом «Wikileaks», серед інших, опубліковано таємну телеграму Держдепартаменту США від Посольства в Киргизстані, де зазначалося, що британському принцу Ендрю відомі факти тиску. Про них йому розповів, зокрема, президент Азербайджану Ільхам Алієв^[128][129], про що, власне, йдеться в повідомленні:

Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено, що якщо Азербайджан визнає більшовицький штучний Голодомор в Україні «геноцидом» в ООН, «то ви маєте забути про Нагірний Карабах взагалі». Оригінальний текст (англ.) Aliyev had received a letter from President Medvedev telling him that if Azerbaijan supported the designation of the Bolshevik artificial famine in Ukraine as «genocide» at the United Nations, «then you can forget about seeing Nagorno-Karabakh ever again».

Пресслужба Алієва назвала ці матеріали провокацією, однак, прямо не спростувала факт шантажу^[130].

На Заході факт Голодомору став широко відомим 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарет Джонс опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932—1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».

Радянська влада намагалася заперечувати голодомор через своїх прихильників на Заході. Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґарета Джонса, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими. У той же час у 1933 році іноземним журналістам, які перебували в СРСР, фактично заборонили в'їзд в Україну та на Північний Кавказ^[131].

Окрім Джоунса, статті про Голодомор також публікували Малколм Маггерідж, Ріа Клаймен та ряд інших журналістів. Їхні публікації зіткнулися з контркампанією заперечення з боку СРСР та прорадянськи налаштованих письменників та політиків, таких, як Бернард Шоу, Герберт Веллс, Едуард Ерріо, які подорожували в СРСР і стверджували, що голодомор — це антирадянська пропаганда.

У лютому-березні 1932 року в Росії та в Україні побував кореспондент нью-йоркської єврейської щоденної газети соціалістичного спрямування Мендель Ошерович. Він побачив і задокументував справжні факти та свідчення мешканців про голод в Україні, а після повернення написав і видав книжку Як живуть люди в Радянській Росії: враження з поїздки, яка, проте, не отримала великого розголосу поза колами єврейських соціалістів Нью-Йорка. Лише у 2020 році книга перекладена англійською мовою та потрапила до людей, зацікавлених історичною правдою про Голодомор^[132].

У 1932—1934 рр. детальні свідчення про Голодомор надіслав своїм родичам та приятелеві південноафриканський інженер Джеррі Берман, який працював у Донецькій та Луганській областях (зараз його листи зберігаються у Музеї Голодомору)^[133].

У 1934 р. з СРСР повернувся австрійський хімік Александр Вінербергер, який зробив у Харкові близько 100 світлин подій Голодомору. Завдяки підтримці Евальда Амменде та кардинала Інніцера вони були перепубліковані у кількох книжках і брошурах, і стали відомими Лізі Націй.

Спомини про роки Голодомору публікувалися під час німецької окупації, серед них було перше докладне статистичне дослідження Степана Соснового про число жертв Голодомору. Ще більше відомостей з'явилося на заході внаслідок того, що велика кількість українських біженців та колишніх «остарбайтерів» опинилася за межами СРСР після 2-ї світової війни, де їм вже не загрожувала цензура.

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив в кінці 1940-х — на початку 1950-х років Дмитро Соловей — у еміграції. Його роботи високо цінувалися спеціалістами, але не були широко відомими.

У повісті «Все тече» (1955—1963), яку вперше надруковано у ФРН 1970 року, Василь Гроссман описав події в Україні у 1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної ідеологічної системи. Цитата з повісті «Все тече» (переклад з російської):

А наказ — убити голодом селян в Україні на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми... Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити. А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло ... Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік...

У Меморандумі № 1 УГГ (листопад — грудень 1976 року), зазначалося: «З перших років сталінської диктатури геноциду і етноциду… Український народ, який протягом багатьох століть не знав голоду, у 1933 році втратив понад 6 мільйонів чоловік, які загинули від голодної смерті. Це був всенародний голод штучно створений органами влади: хліб відбирався до останньої зернини, руйнувалися навіть печі та господарчі прибудови в пошуках схованого зерна. Якщо до цього додати мільйони, розкуркулених, котрих цілими родинами вивозили до Сибіру, де вони цілими родинами помирали, то лише за якихось три роки (1930—1933) ми налічимо не менше десяти мільйонів цілком свідомо винищених голодом українців. Четверта частина українського населення»^[134].

Наступний етап досліджень проведено після створення у 1984 році Всесвітнім конгресом вільних українців міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні. 1985 року Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Дослідження проводилися як в США (зусиллями вищезазначеної комісії), так, паралельно, і в Україні — після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію».

Уперше в СРСР 25 грудня 1987 року перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5—6 рядків»), і причиною голоду оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту — раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати лише про «нестачу продуктів». Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним — з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.

18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки Письменників України. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої хлібозаготівельної кампанії, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так:

А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з'ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія.

В Україні на початку XXI ст. одним з найвідоміших дослідників голодомору є Станіслав Кульчицький.

Починаючи з 2008 року, Служба безпеки України почала оприлюднювати списки осіб, причетних до здійснення Голодомору в Україні в 1932—1933 роках. За словами директора архіву СБУ Володимира В'ятровича, для встановлення цих осіб широко застосовуються партійні документи, аби визначити відповідальних за Голодомор вже на районному рівні.

22 травня 2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення Геноциду в Україні у 1932—1933 роках, від якого загинули мільйони людей^[135]. У листопаді названо звинувачених по справі, першим з яких фігурував Йосип Сталін. 5 січня 2010 року президент України Віктор Ющенко заявив, що Генеральна прокуратура України передала справу до суду. 12 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва почав розгляд справи^[136]. Суд визнав, що Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар та Хатаєвич вчинили злочин геноциду, передбачений частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид), який відповідно до Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року не має терміну давності, та закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, у зв'язку з їхньою смертю^[137].

14 січня 2010 президент України звернувся до лідерів інших держав Східної Європи, які постраждали від комуністичних режимів — Росії, Польщі, Грузії, країн Балтії та інших — з пропозицією про підписання угоди про створення міжнародного трибуналу над злочинами комунізму^[138].

Російська Федерація, яка представляє себе на світовій політичній арені правонаступницею Радянського Союзу, відмовляється визнавати голодомор 1932—1933 років і в офіційному зверненні президента Росії Дмитра Медведєва від 14 листопада 2008 року використовує слово «голодомор» тільки в лапках^[139]. Небажання Росії визнати Голодомор навіть просто злочином спричинене взятим в останні роки російським керівництвом курсом виправдовування та відбілювання злочинного радянського минулого, у тому числі сталінського періоду історії СРСР. Вище керівництво Росії воліє, щоб тема Голодомору взагалі не згадувалась, як така, що очорнює злочинне радянське минуле, до якого Росія має стосунок як правонаступник СРСР. У Росії суди приймають рішення, якими забороняється поширення деякої української історичної літератури: переважно історичних книг про Голодомор та злочини НК—ДПУ—НКВС в Україні^[140].

Спираючись на міжнародний досвід проведення судів і трибуналів стосовно геноцидних дій на Балканах, у Руанді та Судані, юридичну відповідальність держави за наміри вчинити геноцид або незапобігання йому, Федеральний суддя США Богдан Футей вважає, що Російська Федерація, до якої перейшло 95 % власності СРСР, найбільшою мірою відповідає і успадковує відповідальність за дії та злочини радянських часів. Свого часу над тим, щоб досягти відповідного визнання в ООН, працювало багато експертів. Однак з політичних причин російська сторона заявила протест, заблокувавши навіть дебати із цього питання у Раді Безпеки ООН. Україні варто спробувати звернутися до Міжнародного трибуналу ООН у Гаазі. Україна сама має подавати судовий позов на РФ. За судовим прецедентом, що виник під час процесу «Боснія і Герцеговина проти Сербії» 2007 року, встановлено, що існує відповідальність держави за акти геноциду, хоча Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) й не містить окремих положень, які передбачають відповідальність держави. Остання навіть може бути притягнута до відшкодування потерпілим. У випадку Голодомору 1932—1933 років залишилося не багато живих свідків (зокрема, ті, хто дітьми пережив катастрофу), але є їхні родини, які можуть позиватися за те, що родичі потерпіли від Голодомору. Нині Україні потрібно діяти різними способами. Зокрема, й далі намагатися досягти визнання Голодомору геноцидом в ООН, а також вести переговори з окремими країнами. Попри всі перепони, уряд України зобов'язаний і надалі працювати над тим, щоб ООН визнала Голодомор геноцидом^[141].

Рафал Лемкін, першим із фахівців міжнародного права, зокрема у статті «Радянський геноцид в Україні» визначив злочин сталінського комуністичного режиму Голодомор як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права^{[142][143][144]}.

Також злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство^[14][145].

«Тоді був неврожай, засуха. А ще відбирала влада те, що виростили люди. Ті, що відбирали, документів не пред'являли. Люди їм не заперечували… Приходили чоловіки — 4—5 осіб. З'являлися в вечірній час. Забирали зерно, продукти, дивилися по горшках, яка є їжа — і з'їдали або виливали. Приходили щоденно. Люди від них усе ховали, закопували. Але сховати було неможливо. Вони шукали із шомполами, переколювали геть усе. Люди їли, що було: в полі мерзлу картоплю, мишей, котів, липові листки, корінці, ягоди, гриби, їжаків, відростки від калини, які підпікали або їли сирими. Всі голодували. Дуже багато вмирало людей, цілими сім'ями. Ховали їх попід хатами. На них нема ні хрестів, ні пам'ятників. їх згадують ті, хто зостався живим. В їх смерті я виню лише владу.»

Заріцька Станіслава Іванівна, 1923 р. н., село Яворівка Житомирської обл.

«Пам'ятаю, тоді у людей все забирала влада — проводила „викачку“. Робили це місцеві. Людей залишали без засобів існування. Виживали хто як міг. З липи здирали кору, сушили і пекли коржі, з сосни ламали відростки, їли шишки, вживали різні корінці, дикий бур'ян, варили борщ з кропиви. Їли горобців, їжаків, собак, котів. У кого було що міняти, то міняли на їжу.»

Патлатюк Ядвіга Миколаївна, 1922 р. н.

«Наш дід ховав у ямах. Під ліском, в огороді, саду. І в полі. Ставив мітки. Ставив траву, щоб виглядала з-під снігу. Буряки, які садили в огороді, не викопували. А вже викопували мерзлими. Мерзле не заберуть. А ми це їли. Літом збирали колоски, ходили шукали ховрахів, ловили деркачів на лугу, їли голубів. У діда була голубятня, поступово з'їли. Пропала у нас собака, то дід казав, що вовки з'їли. Вони приходили, я їх бачив. А потім уже нам сказала мати, що ми ту собаку з'їли. Комсомольці попереджали родичів. Своїм знайомим, щоб ховали картоплю і поживу, щоб вижити. Так за те потім їх розстріляли.»

Циба Василь Іванович, 1928 р. н., село Райгородок Чернігівської обл^[146]

Євченко Касян Дмитрович (20 березня 1925 року — 24 жовтня 2009 року) — український музикант, майстер народних інструментів, керівник ансамблів «Гук», «Гучок» та «Гученя», соліст Національного заслуженого народного хору України ім. Григорія Верьовки. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю «За бойові заслуги» та орденом «Знак пошани».

Євченко Касян Дмитрович, 1925 р. н., село Жидівці, Попільнянський район, Білоцерківська округа, Київська губернія, Українська СРР, СРСР

«Я виступаю з цієї важливої трибуни України не тільки як Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, а й як один з останніх свідків Голодомору, бо мені в 32-33 роках було чотири роки. І я добре пам'ятаю, що відбувалося. Тільки я не розумів тоді, яка причина того, що, як батьки говорили, врожай був великий, а хліба не було[…] Перша [причина голодомору]: це те, що на той момент перепис населення показав, що українців — 85 млн, а росіян — 65 млн. Тому безбожне радянське керівництво вирішило знищити українців, щоб не переважали над росіянами. В результаті того Голодомору, перепис 1939 року вже показав, що кількість українців становила лише 65 млн, а росіян — збільшилася. Друга: Зробила свою справу цитата Бухаріна: „Хто володіє хлібом, той має владу“. А хлібом володіли українські селяни. Почався процес, щоб хліб передати у руки радянської влади, а українські селяни відмовлялися йти в колгоспи[…]Визнання Голодомору Геноцидом — це те, що сьогодні утверджує нашу державу. Український народ укріпляється і зміцнюється. Нас знищували, а ми живі і не тільки живі, а й утверджуємося. Наші молоді хлопці на сході України захищають нашу державу, віддаючи і тіло, і душу за нашу свободу. Це правда, бо в рабстві жити ми не хочемо і не будемо[…] Росіянам хліб давали [а українцям ні]. Я думаю що з часом весь світ визнає що це був геноцид а не звичайний голод»

Патріарх Філарет (Денисенко) нар. 1929, Благодатне^[147].

15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор актом геноциду, але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, щодо цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної ваги. Напередодні прийняття звернення віцепрем'єр-міністр Дмитро Табачник, представляючи депутатам доповідь про Голодомор, зазначив^[152]:

Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який трактує події 1932—1933 років як геноцид українського народу. Рішення було ухвалене 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати (Ганна Герман і Тарас Чорновіл), від БЮТ — 118, від блоку «Наша Україна» — 79, від Соцпартії — 30, позафракційних — 4. Фракція комуністів за законопроєкт, поданий Президентом України, не голосувала в повному складі.

Голодомор в Україні 1932—1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу наступні держави^[153]:

Ще ряд країн в офіційних зверненнях засудили Голодомор, як акт винищення людства, вчинений тоталітарним сталінським режимом, або вшанували пам'ять його жертв, зокрема:

У листопаді, 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Великого голоду 1932—1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. За ухвалення Спільної заяви проголосували 64 держави-члени ООН, у тому числі Росія^[189][190].

Ряд країн, зокрема Італія, в офіційних зверненнях засудили Голодомор, як акт винищення людства, вчинений тоталітарним сталінським режимом, або вшанували пам'ять його жертв^[191][192].

В Бразилії Голодомор був згаданий на Національному Конгресі^[193][194].

30 листопада, в Чехії була прийнята постанова Палати депутатів з нагоди 75-х роковин Голодомору в Україні 1932—1933 років^[154][195].

23 жовтня Європарламент визнав^[196][197] Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу. 15 грудня 2022 року Європарламент визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу^[198][199].

В 2003, 2006 та 2008 роках, в США питання Голодомору в Україні 1932—1933 років розглядалося неодноразово, в тому числі, з прийняттям відповідних резолюцій, наприклад, Резолюції до 75-ї річниці Голодомору, який убив мільйони українців у 1932-33 роках^[154][200].

28 квітня Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам'яті загиблих в результаті голоду 1932—1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам'ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму. ПАРЄ також зазначила, що «в Україні, яка постраждала найбільше від насильницької колективізації, Голодомор визнаний геноцидом рішенням Верховної Ради»^[201][202].

Геноцидом українського народу Голодомор визнають католицька церква^[163][164], Константинопольська православна церква^[203], Українська православна церква — Київський патріархат^[204], Українська православна церква (Московський патріархат)^[205] та Українська автокефальна православна церква^[206].

20 вересня Президент України Петро Порошенко, в ході загальних дебатів 72-ї сесії Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй закликав держави-члени ООН визнати Голодомор в Україні в 1932—1933 роках геноцидом українського народу. «Я закликаю держави-члени ООН прийняти власне історичне рішення про визнання Голодомору актом геноциду», — заявив він^[207].

4 жовтня Сенат США одностайним рішенням ухвалив двопартійну резолюцію, в якій Голодомор 1932—1933 рр. визнається геноцидом українського народу. «Сенат США одностайним рішенням ухвалив двопартійну резолюцію, яка стала першим в історії правовим актом Конгресу США, де Голодомор 1932—1933 років визнається геноцидом українського народу», — про це повідомило посольство України у США^[176]. А 12 грудня 2018 року Палата представників Конгресу Сполучених Штатів одноголосним рішенням ухвалила резолюцію, у якій Голодомор 1932—1933 років визнається штучно створеним та визначається як геноцид українського народу^[177].

26 травня штат Техас (США) на місцевому законодавчому рівні визнав Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу та визначив листопад 2021 року місяцем пам'яті про жертв цієї трагедії. Таким чином, Техас став 23-ім американським штатом, який визнав геноцидом Голодомор 1932-33 років в Україні^[208].

25 листопада Голодомор 1932-33 років, був визнаний геноцидом українського народу Об'єднаним перехідним кабінетом Білорусі^[209].

26 листопада Президія уряду Чеченської республіки Ічкерія визнала Голодомор геноцидом українського народу. Про це було зазначено у повідомленні на сайті Президії уряду Чеченської Республіки Ічкерія^[210][211].

30 листопада німецький Бундестаг проголосував за резолюцію, яка визнає Голодомор геноцидом українського народу^[212].

15 грудня парламент Австрії ухвалив резолюцію «Про запобігання голоду та дефіциту як зброї війни проти цивільного населення», у якій засудили Голодомор 1932-33 років як «жахливий злочин»^[213]. Також 15 грудня 2022 року Європарламент проголосував за резолюцію про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу^[214].

31 січня Болгарія визнала Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу^[215].

10 березня Палата представників Бельгії ухвалила резолюцію про визнання Голодомора, як геноциду^[216].

17 травня Сенат Франції, слідом за нижньою палатою парламенту, Національною асамблеєю Франції, схвалив резолюцію про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу^[217][218].

23 травня Парламент Словенії ухвалив декларацію, яка визнає Голодомор геноцидом українського народу^[219].

25 травня Парламент Великої Британії ухвалив резолюцію про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу. Відповідне рішення ухвалено Палатою громад у Лондоні одноголосно^[220].

13 червня Палата депутатів Люксембургу визнала Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу^[168].

15 червня Уряд Хорватії визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом народу України^[221], а 28 червня 2023 року Парламент Хорватії ухвалив декларацію про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу^[222][223].

20 червня Парламент Словаччини визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом народу України^[224].

7 липня палата представників парламенту Нідерландів визнала Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу^[225].

26 липня Сенат Італії визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом українців^[226].

12 жовтня ПАРЄ проголосувала за визнання Голодомору актом геноциду українського народу^[227][228].

25 жовтня Парламент Уельсу визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу^[178].

17 листопада штат Айова став 33-м штатом США, який визнав Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу^[229].

18 листопада штат Нью-Йорк став 34-м штатом США, який визнав Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу^[230][231].

24 листопада Атлантична канадська провінція Острів Принца Едварда визнала Голодомор актом геноциду українців, ставши останньою провінцією Канади з усіх десяти, які це зробили^[232].

Станом на 25 листопада, згідно повідомлення видання «Голос Америки», 35 штатів США визнали Голодомор геноцидом українців^[233][234].

25 листопада спікер парламенту Фінляндії Юссі Галла-аго під час виступу в Верховній Раді повідомив, що глави всіх дев'яти парламентських фракцій разом із переважною більшістю депутатів підписали спільну заяву, в якій констатується, що є підстави вважати Голодомор геноцидом українського народу, скоєним радянською владою, і його варто називати таким — тобто геноцидом^[235].

14 травня Комітет у закордонних справах Конгресу депутатів Іспанії підтримав резолюцію про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу. Під час голосування за резолюцію висловились 29 членів парламентського комітету, проти — чотири, ще один утримався^[236].

29 червня Парламентська асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію з визнанням дій Росії геноцидом українського народу та необхідністю деколонізації РФ^[237][238].

24 вересня Національна рада Федеральних зборів Швейцарії визнала Голодомор 1932–1933 років в Україні актом геноциду^[239].

3 жовтня ПАРЄ прийняла резолюцію, що підтверджує визнання Голодомору 1932-1933 років актом геноциду українського народу^[240][241].

Мирослав Скорик. Мелодія

Музика М. Скорика лягла в основу пісні Б. Стельмаха «Свіча» (в пам'ять Голодомору)

---

Проблеми з програванням файлу? Див. довідку.

Тема Голодомору вперше була яскраво-трагічно розкрита в художніх творах українських письменників діаспори. Так у романі «Марія» (1934) Уласа Самчука показано жахливу картину голодомору та трагедія роду. Василь Барка, якому вдалося пережити Голодомор, відтворює картину фізичного винищення сім'ї Катранників на Слобожанщині у романі «Жовтий князь» (1963).

У Львові у 1944 році опублікований твір Олександра Коржа «Степова доля» на тему Голодомору^[244][245].

За радянської влади тема Голодомору була заборонена, але це не означає, що про неї не писали. У 2009 році були розшукані ненадруковані вірші Андрія Малишка^[246], написані ще в 1964 році, в яких згадується Голодомор:

...Із тридцять третім голим роком, Голодно-голим та німим, Та тричі пухлим. Хай би з ним Поїли б кору і комору, Траву і шкуру, цвіль і міль, Та мерли б жовті, як з похміль, Без трун понесені із двору. Нізащо. Просто. Без вини.

Також у повісті Анатолія Дімарова «На коні і під конем» (розділ «Земляні млинці»), уперше опублікованій у 1973 році, міститься наступна згадка про Голодомор^[247]:

В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «Їсти!», навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу. Випікали з чорної, розмоченої дощами землі пишні перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості, церемонно припрошуючи покуштувати багатих страв, розпускаючи неіснуючі ремінці на розбухлих від лободи та полови животах.

Також у своєму листі-памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» відомий український письменник в еміграції Іван Багряний спочатку натякає на чисельні втрати у часи Голодомору, а потім й прямо говорить^[248]:

Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано. Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів. Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року? А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів? Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони ділися ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»? В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні. Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами...

З початком Перебудови ця тема дедалі більше висвітлюється і в Україні (спочатку, несміливо, — радянській, відтак — у незалежній).

У романі «Кара без вини» Андрій Гудима звертається до жахливих подій, що внаслідок безглуздої сталінської тоталітарної політики мали місце в Україні у 1932—1933 роках.

П'єса Олеся Барлога «Дерева спізнюються на автобус» звертається до теми політичної та мистецької кон'юнктури початку XXI ст. навколо теми Голодомору. Цей твір увійшов до лідерів конкурсу сучасної драматургії «Драма.UA» у 2012 році і був надрукований у однойменній збірці.

Про Голодомор знято велику кількість фільмів і телепередач, найвідомішими з яких є^[249] (де не вказано країну-виробника, мається на увазі Україна): «Незнаний Голод» (1983, Канада)^[250], «Жнива розпачу» (1984, Канада), «33-й, свідчення очевидців» (1989), «Під знаком біди» (1990), «Великий злам» (1993), «Пієта» (1993), «Українська ніч» (2002), «Час темряви» (2003), «Голодомор 1932—1933 рр.» (2004, Угорщина), «Великий Голод» (2005)^[251], «Тайна пропавшей переписи» (2005, Росія), «Голодомор. Технології геноциду» (2005), «Голодомор. Україна» (2005), «Голодомор. Україна, XX століття», «Жити заборонено» (2005), «Радянська історія» (2008, Латвія).

• «Голод — 33» (Україна, 1991)^[252];
• «Маленьке життя» (Україна, 2008);
• «Поводир» (Україна, 2014);
• «Номер 44» (США, 2015);
• «Гіркі жнива» (Канада, 2016);
• «Ціна правди» (Польща, Україна, Велика Британія, 2019);
• «І будуть люди (телесеріал) » (Україна, 2020).

Українські композитори створили вокально-оркестрові твори на тему Голодомору. Найвідомішим є реквієм «Панахида за померлими з голоду» Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка (1993). Приблизно в той же час з'явилася «Дума про тридцять третій» для мішаного хору та солістів Геннадія Саська на вірші Михайла Ткача. Ораторія Олександра Яковчука на текст Василя Юхимовича «Тридцять третій» відзначається тим, що крім очевидного для твору такої тематики трагедійного звучання, в ній наявні і сатиричні мотиви, пародіювання бравурних радянських маршів.

Бретонський фолк-виконавець Денез Прижан^[en] присвятив подіям Голодомору композицію «Gwerz Kiev»^[253][254]. У вітчизняній рок-музиці тематично відображено зокрема Natural spirit піснею «33 (Жовтий Князь)».

Офіційне вшанування пам'яті жертв Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу, розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи з 1983 року, в столиці канадської провінції Альберта місті Едмонтоні, в мерії міста щорічно проводиться відзначення річниці Голодомору. На офіційній частині заходу традиційно присутні мер міста й керівники провінції. Біля входу до мерії встановлено перший у світі пам'ятний знак на вшанування річниці Голодомору «Розірване кільце життя». 1988 року Конгрес США, а в 1989 році — Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932—33 років актом геноциду проти української нації.

Четверта субота листопаду в Україні визнана Днем пам'яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводяться як в Україні, так і поза її межами. Щорічно, цього дня проводиться всеукраїнська акція «Запали свічку».

Найбільш монументальними серед пам'ятників жертвам Голодомору є меморіали у Києві та Харкові. Пам'ятники жертвам Голодомору встановлені також у Дніпрі, Одесі, Миколаєві, Кропивницькому, Луганську, Сумах, Черкасах, Коломиї, Білій Церкві та багатьох інших українських містах і селах. За кордоном пам'ятники встановлені в Едмонтоні, Калгарі, Вінніпегу та інших містах^[255]. Піднесення до Національного меморіалу пам'яті жертв Голодоморів символічних горщиків з зерном та свічками (лампадками), а також посадка кущів калини поблизу меморіалу є обов'язковим пунктом в протоколі офіційних візитів лідерів держав до Києва.

До 80-х роковин Голодомору в Україні 1932—1933 років в Гарвардському університеті підготували спеціальний атлас, який дозволяє відобразити масштаби трагедії на картах^[256][257].

• 
  Жалобний мітинг. Михайлівська площа у Києві. 25 листопада 2006.
• 
  Свічки і колоски як символ пам'яті.
• 
  Ушанування жертв Голодомору. Президенти П. Порошенко, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко, 2015.

У листопаді 2016 року, США висловили солідарність з українським народом у вшануванні пам'яті жертв Голодомору, однією з найстрашніших трагедій сучасної історії, йдеться в офіційній заяві Білого дому, приуроченого до річниці трагедії^[258].

У цьому місяці США приєднуються до солідарності з українським народом у всьому світі в пам'ять жертв Голодомору, однією з найстрашніших рукотворних трагедій сучасної історії. 83 роки тому, понад 3 млн осіб в Україні загинули в результаті нещадної політики Йосипа Сталіна

У листопаді 2023 року, українська делегація в ООН ініціювала підписання державами-членами Декларації з нагоди 90-х роковин Голодомору, до якої приєдналося 45 країн^[259].

19 липня 2024 року у південноафриканському місті Дурбан відкрився мистецький проєкт української дизайнерки Юлії Федорович «Комунікація історичної травми через мистецтво» (Communicating Historical Trauma via Art) про Голодомор в Україні 1932-33 років^[260].

• 
  «Засвіти свічку» біля пам'ятного знаку у столиці України — Києві
• 
  Емблема жалобних днів за жертвами Голодомору
• 
  Ювілейна монета на честь 75-ї річниці Голодомору
• 
  Монумент у Києві
• 
  Монумент у Обухові Київської області
• 
  Монумент у Луганську
• 
  Монумент у селі Довгалівка Вінницької обл.
• 
  Меморіальний хрест у селі Долотецькому Вінницької обл.
• 
  Меморіал у Вінніпезі
• 
   Австралія Плакат художника Леоніда Денисенка з Австралії
• 
  Меморіал у Віндзор, Онтаріо
• 
  Церква святого Андрія у Саут-Баунд-Брук. Збудована 1965 року в пам'ять Голодомору в Україні
•