Історія Росії — Вікіпедія

Історія Росії
Пам'ятник «Тисячоліття Росії» у Великому Новгороді
Доісторичний період Археологічні культури: Історичні епохи: Кам'яна доба Доба бронзи Залізна доба
Середньовіччя Східні слов'яни Хозарський каганат (650—969) Волзька Булгарія (IX—XIII століття) Київська Русь (882—1240) Володимиро-Суздальське князівство (1157—1389) інші Новгородська республіка (1136—1478) Велике князівство Московське (1263—1478) Московська держава (1478—1721)
Нова історія Російська імперія (1721—1917)
Новітня історія Перша світова війна (1914—1918) Російська республіка (1917) РСФСР (1917—1922) Радянський Союз (1922—1991) Міжвоєнний період (1918—1939) Друга світова війна (1939—1945) Німецько-радянська війна (1941—1945) Російська Федерація (1991—)
За темою Культурна • Мовна • Політична
За регіоном Адигея • Алтай • Алтайський край • Амурщина • Архангельщина • Астраханщина • Башкортостан • Брянщина • Бурятія • Бєлгородщина • Владимирщина • Волгоградщина • Вологодщина • Воронежчина • Дагестан • Єврейська АО • Забайкалля • Івановщина • Інгушетія • Іркутщина • Кабардино-Балкарія • Калмикія • Калужчина • Калінінградщина • Камчатка • Карачаєво-Черкесія • Карелія • Кемеровщина • Комі • Костромщина • Краснодарщина • Красноярщина • Курганщина • Курщина • Кіровщина • Ленінградщина • Липечщина • Магаданщина • Марій-Ел • Мордовія • Москва • Московщина • Мурманщина • Ненецький АО • Нижньогородщина • Новгородщина • Новосибірщина • Омщина • Оренбуржчина • Орловщина • Пензенщина • Пермський край • Приморський край • Псковщина • Північна Осетія (Аланія) • Ростовщина • Рязанщина • Самарщина • Санкт-Петербург • Саратовщина • Сахалінщина • Свердловщина • Смоленщина • Ставропольщина • Тамбовщина • Татарстан • Тверщина • Тива • Томщина • Тульщина • Тюменщина • Удмуртія • Ульяновщина • Хабаровщина • Хакасія • Ханти-Мансійський АО (Югра) • Челябінщина • Чечня (Ічкерія) • Чувашія • Чукотський АО • Якутія (Саха) • Ямало-Ненецький АО • Ярославщина
Інше Назва • Герб • Правителі
Хронологія Категорія • Портал • Інші країни
п о р

Історія Російської держави

У період правління московського князя Івана III Великого утворилось єдине Московське царство. 

У XVIII столітті під проводом Петра I в країні відбулися великі реформи (зокрема, була створена перша регулярна армія і флот, припинилися скликання Земського собору), перетворення Московського царства на Російську імперію^[⇨]. Протягом XVIII і XIX століть відбувалась постійна територіальна експансія: Фінляндія, Прибалтійські землі, Північне Причорномор'я, Кавказ, Середня Азія; у результаті трьох поділів Речі Посполитої Російська імперія встановила контроль над усіма колишніми землями Київської Русі, за винятком Прикарпаття^[1], що відійшло Австрійській імперії^[⇨]. На початку XIX століття Росія здобула перемогу над наполеонівською Францією і на кілька десятиліть стала «жандармом Європи»^[⇨]. Повстання декабристів 1825 року, які намагалися обмежити монархію і скасувати кріпосне право, було придушене, політика консерватизму призвела до загального відставання від провідних європейських держав, що вилилось у розгромну поразку під час Кримської війни^[⇨]. Згодом було проведено ряд «Великих реформ» Олександра II, які, втім, так остаточно і не були завершені^[⇨]. 1861 року було скасовано кріпосне право, однак феодальні форми залежності селян фактично були збережені у вигляді викупних платежів за землю до революції 1905—1907 років, що породило значне невдоволення широких мас населення. Масовий приплив селян до міст призвів до промислової революції наприкінці XIX століття, зростання революційного руху і виникнення революційних товариств з метою повалення самодержавства. На початку XX століття країна перебувала в стані політичної, соціальної й економічної кризи, зазнала поразки у війні з Японією. Під впливом революції 1905 року влада пішла на створення парламенту (Державної думи), визнання основних прав і свобод і приватної власності на землю^[⇨]. Перша світова війна загострила проблеми держави, що зрештою призвело до лютневої революції 1917 року і проголошення республіки. Більшовицький жовтневий переворот того ж року і подальший розпуск Всеросійських конституційних зборів, в яких більшовики опинились у меншості о есерів, призвів до кривавої Громадянської війни^[⇨].

Більшовики на чолі з Володимиром Леніним взяли курс на розбудову соціалістичної держави. Використовуючи оманливі популістські гасла вкупі з неприкритим масованим «червоним терором» проти власного народу, їм вдалося досягти перемоги в громадянській війні і встановити радянську владу на більшій частині території колишньої Російської імперії^[a] 1922 року радянськими урядами Росії, України, Білорусі та Закавказької Федерації був утворений Радянський Союз^[⇨]. З приходом до влади Йосипа Сталіна наприкінці 1920-х років розпочинається тоталітарна епоха під час якої в країні відбувається індустріалізація, колективізації і масові репресії. У вересні 1939 року СРСР на пару з націонал-соціалістичним урядом Третього рейху розпочав Другу світову війну з поділу Польщі. Розпочата Адольфом Гітлером німецько-радянська війна 1941 року дозволила перейти радянському уряду з табору «світових ізгоїв» до союзників по Антигітлерівській коаліції та взяти участь у повоєнному переоблаштуванні світового порядку^[⇨]. СРСР зміг створити потужний блок соціалістичних держав на теренах Євразії від Берліну до Ханою. Перебуваючи в стані глобального протистояння (Холодної війни) із Західним світом, СРСР активно нарощував економічну, військову та наукову міць. Використовуючи накопичений потенціал і ентузіазм молодого покоління під час хрущовської «Відлиги», спромігшись першим відправити людину до космосу^[⇨]. Безперспективна політика командної економіки за відсутності гнучкості забюрократизованої однопартійної системи КПРС (партократія), волюнтаристська внутрішня і зовнішня політика призвели за декілька десятків років спочатку до брежневського «Застою»^[⇨], подальших спроб реформування (горбачовська «Перебудова»), а потім і повного краху державного ладу після невдалої спроби заколоту 19-21 серпня 1991 року^[⇨].

Від грудня 1991 року російська держава існує у формі самостійної Російської Федерації, яка проголошує правонаступність до Радянського Союзу, зберігаючи постійне членство в Раді Безпеки ООН і оперуючи ядерним арсеналом СРСР. У новій державі було запроваджено ринкові відносини в економіці та скасовано планове державне управління, відбулось масоване роздержавлення підприємств (приватизація), розпочинається економічне пожвавлення. Сепаратистські рухи гасяться дипломатичними засобами (Татарстан), або військовим втручанням (Ічкерія). Економічна криза наприкінці 1990-х років призвела до дефолту 1998 року^[⇨]. Після 2000 року зі зростанням світових цін на вуглеводні та приходом до влади «молодого обличчя» Володимира Путіна почалось значне економічне зростання. Це дозволило ставленику від олігархічних кіл перейти від ліберальних методів управління до розбудови міцної «вертикалі влади», проведення адміністративної, військової та інших реформ, придушення політичних опонентів, здійснити перехід до фактично однопартійної системи влади^[⇨]. З погіршенням внутрішньополітичної ситуації внаслідок економічної кризи 2008 року, на початку 2010-х років активізується зовнішня політика, як засіб відволікання електорату від внутрішніх проблем, та протестних настроїв. Апогеєм такої політики стала Російська весна 2014 року, коли у відповідь на активну проєвропейську позицію українського народу під час Євромайдану та всупереч договору «про мир та дружбу» були зімітовані протести в південно-східних регіонах, а потім здійснена військова агресія проти України в Криму та на Донбасі^[⇨]. Така зовнішня політика з дестабілізації ситуації у Європі була негативно зустрінута міжнародним співтовариством і викликала економічні санкції та політичне охолодження у стосунках між країнами Заходу і Росією. Наступного року Росією було розпочато активну фазу показової військової операції в Сирії. У наступні роки Росія намагалась активно втручатись у внутрішню політику інших держав, використовуючи різноманітні засоби, від впливу на суспільну думку^[b] і хакерських атак^[c] до диверсій^[d] і хімічних атак^[e]. Одночасно для внутрішнього споживання власними громадянами розвивається пропаганда ідеї «Росії у замкненому колі ворогів»^[⇨]. 24 лютого 2022 року о 3:40 Росія почала відкритий воєнний напад на Україну, офіційно названу «спеціальною військовою операцією».^[2]

Історію країни традиційно поділяють на 7 умовних періодів:

• найдавніший (додержавний) — до кінця IX століття;
• давньоруський (Київська Русь) — до середини XII століття;
• феодальної подрібненості (Руські князівства) — до початку XVI століття;
• формування єдиної держави із центром у Москві (Велике князівство Московське, від 1547 року Московське царство) — кінець XV століття — 1721 рік;
• імперський (Російська імперія) — з 1721 по 1917 рік;
• радянський (РРФСР, СРСР) — з 1917 по 1991 рік;
• новітній (Російська Федерація) — від 1991 року.

Вперше термін «Росія» (грец. Ρωσία) зустрічається в X столітті в листі регента візантійського імператора Костянтина Багрянородного Романа I Лакапіна до київського князя Ігоря та в наступних працях вже самого Костянтина «Про церемонії» і «Про управління імперією» як грецька назва Київської Русі^[4]. Перша відома згадка слова «Росія» у кириличному записі датується датою 24 квітня 1387 року. Згодом (з кінця XV — початку XVI століття) термін «Росія» або частіше «Русія», спочатку з одним «с»^[5], а з середини XVII століття з двома «с», став використовуватися у світській літературі і документах Московської держави і закріпився в якості самоназви за землями Північно-Східної Русі, територіями, що були об'єднані під началом Великого князівства Московського, а не Великого князівства Литовського. Остаточне написання «Россия» затвердилось за часів Петра I, з прийняттям 1721 року царем титулу імператора «всеросійського»^[6].

Сучасні російські історики стверджують, що утворення російської держави завершилося на кінець XV — початок XVI століття^[7].

Територію сучасної Росії найдавніші люди почали заселяти близько 1,7 млн років тому. Найраніші сліди їхнього проживання простежуються на Північному Кавказі й південніше річки Кубань. Пізніше первісні поселення просувались поступово на північ і, зрештою, люди освоїли простори аж до берегів Фінської затоки, Північного Льодовитого та Тихого океанів. У степовій-лісостеповій зоні Євразії у перші тисячоліття до н. е. починається перманентний швильовий рух зі сходу на захід, спочатку індоєвропейських, пізніше тюркських етносів. З народів, що населяли південні терени країни в античну добу і про яких залишились писемні згадки, відомі кімерійці, скіфи (VII—III ст. до н. е.) і сармати (III ст. до н. е. — IV ст. н. е.). У II—IV столітті під час Великого переселення народів півднем сучасної Росії до Європи пройшли полчища гунів. Пізніше, у VII столітті болгари з Волго-Донського межиріччя переселились до Балкан та середнього Поволжжя. З Передуралля до середнього Подунав'я переселились угорці. У середині І тисячоліття н. е. виникає ряд найдавніших держав. На Північному Кавказі об'єдналися племена сарматського походження — алани (I—VIII століття), які відіграли значну роль в етногенезі кількох народів даного регіону, передусім осетин. У VI столітті алтайські племена взяли участь у створенні Тюркського каганату, котрий невдовзі розпався на Східно- і Західний тюркський каганати. З останнього у VII столітті виник Хозарський каганат, якому належали землі Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Приазов'я і басейн Дону. Був знищений військовим походом київського князя Святослава наприкінці X століття. У басейні середнього Єнісею у VI столітті зародилась держава киргизів — Бахай, які через тисячу років будуть відселені до Тянь-Шаню.

Предки східних слов'ян — праслов'яни — здавна жили на території Центральної та Східної Європи, на північ від Карпат, в найширшому ареалі від Одри до Дністра. За мовою вони відносяться до індоєвропейської групи народів. Перші згадки про праслов'ян відносяться до I—II століття в працях римських авторів: Тацита, Плінія, Клавдія Птолемея, які називали предків слов'ян венедами і вважали, що вони населяли басейн річки Вісли. Пізніші візантійські автори VI століття, такі як Прокопій Кесарійський і Йордан (VI століття) поділяли слов'ян на три групи: склавінів, що жили між Віслою та Дністром, венедів, що населяли басейн Вісли, і антів, що розселилися між Дністром і Дніпром. Вважається, що саме останні слугували ядром подальшої міграції слов'ян на північний схід Східноєвропейської рівнини. Докладні відомості про те розселення (13 племінних союзів) подає чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у своїй знаменитій праці XII століття «Повість временних літ».

Народ, який започаткував і визначав історію Російської держави — росіяни, сформувався у верхів'ях Волги, Оки та їхніх приток. Слов'янські колонізатори (в'ятичі, ільменські словени, кривичі, частково сіверяни та радимичі) проникали річками у землі, населені фіно-угорськими (весь, чудь, меря, мокша, мурома тощо) та балтійськими племенами (голядь). Займаючись підсічно-вогневим та перелоговим землеробством та випасним скотарством на прирічкових луках, слов'яни витісняли місцеве населення до лісових межиріч. Допоміжними зайняттями були полювання, рибальство, бортництво.У VII—VIII століттях у зв'язку з поліпшенням знарядь праці, переходом до дву- та трипільної сівозміни відбувається розкладання родоплемінного ладу, зростання майнової нерівності.

• 
  «Прадавні слов'яни», Сергій Іванов, 1909 рік
• 
  Археологічні культури Східноєвропейської рівнини, III-IV століття (рос.)
• 
  Археологічні культури Східноєвропейської рівнини, V-VI століття (рос.)
• 
  Мапа розселення угро-фінських етносів у Волго-Окському межиріччі до приходу слов'ян (англ.)
• 
  Розселення слов'янських племен у VII-VIII століттях (рос.)

Розвиток ремесла і його відділення від землеробства в VIII—IX століттях призвело до виникнення перших міст — центрів ремесла і торгівлі. Зазвичай виникали такі міста при злитті двох річок або на височинах, оскільки таке розташування дозволяло набагато краще захищатися від ворогів. Найдавніші міста часто утворювалися на найважливіших торговельних шляхах або на їх перетині. Головним торговим шляхом, що проходили через землі східних слов'ян, був шлях «з варяг до греків», від Балтійського до Чорного моря. Потреба в захисті торгових місць та шляхів призводить до того, що вже у VIII столітті у східних слов'ян виділяється родоплемінна і військово-дружинна знать, встановлюється військова демократія. Вожді перетворюються в племінних князів, оточують себе особистою дружиною. Князь і знать захоплюють племінну землю в особисте спадкове майно, підпорядковують своїй владі колишні родоплемінні органи управління. Накопичуючи цінності, захоплюючи землі і угіддя, створюючи потужну військову організацію, знать поступово перетворюється на силу, що стоїть над суспільством і підпорядковує собі вільних общинників. Такий процес поступово призвів до утворення ранньофеодальної держави^[8].

Візантійська імперія дізнається про нове потужне об'єднання після походу київських князів Аскольда та Діра на Константинополь 860 року^[9]. Візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення до християнства варяга Аскольда та його дружини. По смерті Рюрика залишився його малолітній син Ігор, а влада перейшла до його дядька Олега, який став його регентом^[10]. 882 року Олег разом із дружиною прийшов до Києва, обманом вбив Аскольда, осів у місті та проголосив його столицею і «матір'ю міст руських». Цей рік вважається датою об'єднання північних та південних земель русі, утворенням потужної середньовічної ранньофеодальної держави — Київської Русі^[11]. За традицією старші сини київських князів продовжували правити у Новгороді (як от онук Ігоря Володимир і правнук Ярослав). Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів до Візантії 907 та 911 року, за результатами яких остання виплатила величезну контрибуцію та дала право безмитної торгівлі^[9].

Коли Ігор підріс, він обійняв княжий престол 912 року та продовжив політику зміцнення Русі, приєднавши уличів та тиверців. 941 і 944 року здійснив невдалі походи на Костянтинополь, де його флот було розбито «грецьким вогнем», й підписав менш вигідну угоду, ніж Олег^[9]. Ігоря вбили деревляни під час збору данини (полюддя) 945 року^[10].

• 
  Етнографічна мапа Східноєвропейської рівнини, VIII-IX століття (англ.)
• 
  Етнографічна мапа Східноєвропейської рівнини, X століття (рос.)
• 
  «Гості з-за моря», Микола Реріх, 1901 рік
• 
  «Збір данини», Микола Реріх, 1901 рік
• 
  Розширення території давньоруської держави, 862-980 роки

Княгиня Ольга, вдова Ігоря, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини (повоз) й запровадила погости (місця її збору); заснувала дипломатичні відносини з німецьким імператором, Папою Римським, Візантією та прийняла християнство^[10]. Київське князівство Ольга передала 964 року своєму синові Святославу, який був войовничим язичником, провів майже все життя в походах — останній «справжній варяг» на княжому престолі^[12]. Він підкорив в'ятичів, ясів і касогів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хозарів на сході, зруйнувавши його столицю місто Ітіль; вів успішні війни з болгарами та Візантією, навіть хотів перенести столицю власної держави до Переяславця на Балканах^[11][12]. Але 971 року потрапив в облогу у фортеці Доростол, через що йому довелося повернути завойовані землі та повернутися до Києва^[12]. Дорогою, біля дніпровських порогів, його вбили печеніги, що були у змові з візантійським імператором^[12]. Розділ Святославом своєї держави між трьома своїми синами (Ярополком, Олегом та Володимиром) призвів до першої міжусобиці по його смерті, з якої переможцем вийшов Володимир^[10].

Після об'єднання новгородських і київських земель київський князь став називатися «великим князем»^[12]. Він правив за допомогою ради, що складалася з інших князів і дружинників. Збір данини здійснювався самим великим князем за допомогою старшої дружини (так звані бояри, мужі). Була у князя молодша дружина (гриди, отроки). Найдавнішою формою збору данини було осіннє «полюддя» без чітко встановленої норми. Всю зиму князь проводив, об'їжджаючи землі, збираючи данину та чинячи правосуддя. Влітку ж князь зі своєю дружиною зазвичай здійснював військові походи проти ще непідкорених слов'янських та інших племен^[11]. Поступово більша частина княжих дружинників ставала землевласниками. Соціальна структура ранньої Русі була нечіткою. Панівний клас був строкатим за своїм складом: великий князь з близькими родичами, представники старшої дружини, найближче оточення князя — бояри, місцеві князі. До числа залежного населення належали холопи^[f], челядь^[g], закупи^[h]) і вільні общинники-смерди як основна маса сільського населення, що поступово потрапляла у феодальну залежність^[8][11].

Володимир Святославович здійснював військові походи на в'ятичів, литовців, радимичів, волзьких булгар^[11][13]. За роки правління Володимира Святославича (978—1015) держава значно збільшується за рахунок приєднання Червоної Русі, Закарпаття й Корсуня в Криму^[13]. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням понад 5 млн людей та територією 800 тис. км². Соціально-економічний устрій держави не відрізнявся від устрою інших тогочасних європейських держав. Основу його складало натуральне господарство, громадське володіння землею, підсічно-вогневе землеробство, скотарство^[11]. Володимир провів реформу місцевого самоврядування, ліквідувавши племінні автономії та ставлячи своїх намісників^[13]. Для зміцнення князівської влади зробив спробу перетворити народні язичницькі вірування в державну релігію і для цього встановив в Києві і Новгороді (капище Перинь) еклектичний язичницький культ підкорених племен з головним божеством від слов'янського пантеону — Перуном. Однак ця спроба виявилася невдалою. 988 року Володимир оголосив про прийняття християнства Візантії, хрестив киян в Почайні, збудував перший кам'яний храм — Десятинну церкву, впровадив і «Статут про церковні суди і десятини»^[13]. Того ж року Новгородська земля піддається насильницькому хрещенню — «Добриня хрестив мечем, а Путята вогнем»^[14]. Наступного року у Новгороді зводять перший християнський храм — дерев'яний собор святої Софії з 13 маківками^[15]. На відміну від спроб Ольги та Аскольда, це торкнулося широких верств населення, стало вирішальним кроком подальшої історії східноєвропейських земель. Провів адміністративну, монетарну та військову реформи: посадив у великих містах намісників і синів, карбував власні златники та срібники, роздавав прикордонні землі вірним васалам в обмін на організацію оборони^[13]. Саме за вказівкою Володимира створено систему захисних споруд від нападів печенігів на південь від Києва, відомих у народі як «Змієві вали», що простягалися на 1000 км.

• 
  Срібник Володимира Великого
• 
  «Хрещення Володимира», Віктор Васнецов, 1890 рік
• 
  Похід Володимира на вятичів з Радзивилівського літопису XV століття
• 
  Софійський собор у Великому Новгороді
• 
  Ярослав Мудрий і види Ярославля на банкноті у 100 російських рублів, 2010 рік

Попри ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави, після смерті Володимира Русь вступає у період міжусобної боротьби 1015-1019 років. Перемогу у протистоянні з братами здобув Ярослав Мудрий (1019–1054), який до 1036 року правив Руссю спільно з братом Мстиславом^[16]. 1036 року Ярослав остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. На місці перемоги він збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть донині^[16]. Величні собори святої Софії були зведені також у Новгороді^[i] і Полоцьку. Упродовж 1037–1039 років було створено перший літописний звід, побудовано перші книжкові майстерні. Було засновано Києво-Печерську лавру, обрано київського митрополита Іларіона^[16]. Проведено судову реформу — запроваджено перший на Русі судовий кодекс — «Руська правда». Це був перший документ, який регулює взаємовідносини княжих дружинників між собою і з жителями міст, порядок вирішення різноманітних суперечок і відшкодування збитків^[16]. Щоб показати церковну самостійність Русі 1051 року київський митрополит був обраний і висвячений не в Константинополі, як раніше, а в Києві собором руських єпископів. За Ярослава була визначена церковна десятина, з'являються перші православні монастирі, були канонізовані перші святі — брати князі Борис і Гліб^[16]. Київська Русь за Ярослава Мудрого досягла своєї найвищої могутності. На півдні він приєднав землі Поросся, на заході — ряд земель Польського королівства. Ярослав Мудрий широко застосовував шлюбну дипломатію, активно одружував власних дочок з європейськими правителями^[16].

З іменами Володимира і Ярослава пов'язують заснування таких великих російських міст, як Брянськ (перша згадка під 985 роком), Суздаль (заснований Володимиром 982 року), Ярославль на Волзі (закладений на місці язичницького поселення у Ведмежому Куті за часів ростовського князювання Ярослава), Курськ (перша згадка під 1032 роком).

Смерть Ярослава Мудрого 1054 року принесла новий період міжусобиці між його синами (Ізяслав, Святослав і Всеволод). Міжусобиці братів призвели до ослаблення Київської Русі. 1068 року об'єднані війська братів Ярославичів були розбиті половцями, що призвело до повстання в Києві. Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства, результатом яких став документ 1072 року — «Правда Ярославичів». 1097 року Володимир Мономах скликав з'їзд князів у Любечі, на якому було запроваджено новий вотчинний принцип спадкування княжого престолу — закріплено феодальну роздрібненість. На деякий час процес децентралізації був призупинений Володимиром Мономахом, який після повстання 1113 року був запрошений киянами на престол. Він розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав», вправними військовими та дипломатичними діями контролював ⅔ колишньої держави Ярослава, активно боронив місто від навал половців (військові походи 1103, 1107 і 1111 років). Це був час тимчасового посилення Київської Русі, але по його смерті феодальна роздробленість посилилася. Зміцнення великого землеволодіння — вотчин, в яких панувало натуральне господарство, призвело до того, що вони стали самостійними виробничими комплексами. Міста ставали економічними і політичними центрами таких вотчин. Феодали перетворювалися на повновладних господарів на своїй землі, незалежних від центральної влади^[8]. Перемоги Мономаха над половцями, тимчасово усунули зовнішню військову загрозу, що також посприяло роз'єднанню окремих земель. У кожному з князівств розміром із звичайне західноєвропейське королівство існував власний внутрішній порядок, проводилася самостійна зовнішня політика.

• 
  Удільні руські князівства XII століття
• 
  «З'їзд князів у Витичіві», Сергій Іванов, 1910 рік
• 
  Володимир Мономах на українській ювілейній монеті
• 
  Розорення Києва 1169 року з Радзивилівського літопису XV століття

Після смерті Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха, 1132 року держава остаточно втратила свою єдність. До середини XII століття на території єдиної держави сформувалося близько 15 великих удільних князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. На території сучасної Росії це були: Рязанське, Ростовсько-Суздальське, частини Смоленського та Чернігівського князівств (Верховські князівства), Новгородська земля. Усередині князівств розпочиналась вже боротьба між князями і місцевими боярами за повноту влади. Кожна зі сторін для боротьби з противником закликала на свою сторону іноземні війська. 1169 року під час боротьби за великокняжеський престол коаліція князів під проводом володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського захопила і зруйнувала великокняжеську столицю Київ. У Києві вокняжився молодший брат Андрія Гліб Юрійович князь переяславський, сам Андрій залишився князювати у Володимирі на Клязьмі. Тим самим уперше було змінено уявлення про старшинство в роду Рюриковичів.

У Києві між 1146 та 1240 роками правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.

1136 року, після вигнання з Новгорода місцевого князя Всеволода Мстиславича, новгородці відновлюють давні громадські порядки у вигляді Новгородської республіки («Господин Великий Новгород») з правлячою олігархічною боярською верхівкою, де провідна роль належить народному самоврядуванню у формі віча, а виконавчу владу здійснював посадники^[17][18]. Після затвердження боярського управління, запрошення князів на новгородський престол на договірних началах стало формальною даниною порядку захисту республіки від зазіхань зовнішніх ворогів і реального керівництва збройними силами^[18]. 1142 року фіксується перший розбійний напад шведів на торгові судна новгородських купців — «князь шведський і біскуп прийшовши в 60 шнеках», а вже з другої половини XII століття починається багатосторічний військовий конфлікт Новгорода і Швеції за контроль над північним узбережжям Фінської затоки та Іжорською землею^[19]. 1170 року новгородці відбивають напад суздальців на чолі з Андрієм Боголюбським, який через рік після розорення Києва намагався поживитися і у Великому Новгороді.

• 
  «Новгородське торжище», Аполінарій Васнєцов, 1908 рік
• 
  Новгородські срібні гривні
• 
  Новгородські грамоти на бересті
• 
  Полювання і бортництво новгородців, різьблення на лаві в Штральзунді, XIV століття
• 
  Битва новгородців із суздальцями 1170 року, іконопис

Приблизно у 1189—1199 роках Новгород укладає перший достовірний торговий договір з Ганзою (торговим союзом німецьких міст). У наступні роки він буде підтримувати з ними найтісніші стосунки, у місті була одна з найбільших «контор» (нім. Kontor) союзу — Готський (Гетенхоф) і Німецький двори (Петерхоф)^[20]. У першій половині XIII столітті в новгородських землях часто лютувала негода, що спричиняла масовий голод, подолати який допомагали торгові стосунки із німецькими містами.

Одні просто різали живих людей і їли, інши обрізали м'ясо з мертвих людей, коней, собак та кішок [...] Приїздили німці з-за моря із житом і борошном, зробили тим велике добро[21]. Оригінальний текст (ст.-слов.) инии простая чадь резаху люди живые и ядяху, а инии мёртвые мяса и трупие обрезаече ядяху, а другие конину, псину, кошки [...] Прибегоша Немьци и-за-мория с житом и мукою и створиша много добра.

Після серії неврожаїв архієпископа Арсенія вигнали з його палат, стався масовий відхід населення від церкви і нове повернення до язичництва і русалій, які повинні були краще забезпечити врожай, ніж молитви архієпископа. 1227 року в місті відбувся виступ волхвів^[22]:

Спалено чотири волхви, що чинили огидне, про яке богові відомо; спалено на Ярославовому дворищі. Оригінальний текст (ст.-слов.) Іжгоша в'лхви 4, творяхуть е потвор деюще, а бозна; і сожгоша їх на Ярославли дворі.

Новообернені на язичництво люди викупались в князя особливим податком «забожничем». На півтора-два століття русалії стали стійким елементом культурного життя в Новгороді^[23].

Наприкінці XI — початку XII століть новгородці здійснили дослідницькі подорожі в східну частину Скандинавського півострова (Лапландія), на Кольський півострів, в Приуралля та далі в Сибір, на узбережжя Білого (Поморський і Терський береги) і Баренцового морів (Мурманський берег), басейнами північноєвропейських річок та водами Північного Льодовитого океану^[24]. Новгородцям належить основна роль господарського освоєння великих території на схід від Ладоги (Обоніжжя) і Онега (Заоніжжя), далі до Північної Двини, Мезені та Печори. У подальшому помори відвідували Нову Землю і Шпіцберген^[25].

У ІХ-ХІІ століттях володарі Київської Русі підкорюють землі кривичів, словенів, весі, мері, мещери, тобто поширюють свій вплив на землі, які зараз знаходяться у сучасних кордонах Росії. Після розпаду у ХІІ столітті єдиної Київської Русі з центром у Києві постає ряд самостійних руських князівств. Протягом тривалого часу найбільш могутнім було Володимиро-Суздальське князівство, територія якого згодом стала ядром Московського царства (Московії)^[26]. На час правління засновника удільного князівства великого київського князя шостого сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого (1125—1157) припадає перша літописна згадка про Москву (під 1147 роком)^[27], з приводу запрошення на перемовини союзника, новгород-сіверського князя Святослава Ольговича:

Прийди до мене брате в Москов. Святослав же поїхав до нього із сином Олегом. Оригінальний текст (ст.-слов.) Приди ко мнѣ брате въ Московъ. Ст҃ославъ же ѣха къ нему съ дѣтѧтемъ своимъ Ѡлгомъ.

Згідно з втраченим літописом «Про зачало Московського князівства» у переказі Василя Татищева^[28], град Москов із навколишніми землями належав суздальському боярину Кучці, якого Юрій стратив і заволодів його землями. Топонімія Москви зберігала ім'я боярина до XVI століття в назві району між Луб'янкою і Стрітенськими воротами Кремля — «Кучкова поле».

• 
  Пам'ятна російська монета до 850-річчя Москви із зображенням пам'ятника Юрію Долгорукому в Москві
• 
  Меморіальна дошка на місці поховання Юрія Довгорукого
• 
  Золоті ворота у Владимирі
• 
  Похід Андрія Боголюбського проти вользьких булгар з Радзивилівського літопису XV століття
• 
  Залишки укріплень волзьких булгар XII століття в Єлабузі, Татарстан
• 
  «Убивство Андрія Боголюбського боярами», Сергій Кирилов, 2011 рік

Син Юрія князь Андрій Боголюбський (1157—1174) зробив своєю столицею Владимир-на-Клязьмі і невдало 1173 року намагався поширити свою владу на Київське князівство, що призвело до боярського заколоту^[j] і його вбивства наступного року^[26]. Брат Андрія Всеволод III Велике Гніздо (1176—1212) встановив свій контроль над кількома іншими князівствам, успішно воював з половцями та продовжив боротьбу батька й брата з Волзько-Камською Болгарією, у становленні якої в X столітті важливу роль відіграли приазовські болгари, частина яких після розпаду Великої Болгарії перебралася на Середнє Поволжжя, а інша рушила на Балкани. Щоб підкреслити свою незалежність від Києва і вищість над іншими північно-східними князівствами, Всеволод прийняв титул великого князя Владимирського^[26].

Руські землі Пооків'я перебували на південно-східному рубежі слов'янської експансії, у тісному етно-культурному контакті з фіно-угорськими етносами — муромою, мещерою та мордвою. Великими містами тут були Переяславль-Рязанський та Муром. Власне топонім «Рязань» (Резань) вказує на певну відрізаність (лісами, полями, болотами) слов'янських поселень на правому березі Оки від основного масиву розселення слов'ян на північному-сході Східноєвропейської рівнини^[29]. До 1127 року з перервами Муромсько-Рязанська земля перебувала під безпосередньою владою київських, пізніше чернігівських князів. Лише внаслідок чвар за спадщину у Чернігівській землі Муромо-Рязанське князівство отримало незалежність. Центр князівства в 1150-ті роки перемістився з Мурома до Рязані. У 1160-ті роки відбувся поділ на окремі Муромське і Рязанське князівства, однак в історіографії вони часто розглядаються разом аж до часів монгольської навали.

До кінця XII — початку XIII століття монгольське держава займала велику територію від озера Байкал у Східному Сибіру і басейну річки Амур на сході до верхів'їв Іртиша та Єнісею на заході, від Великого китайського муру на півдні до малообжитих районів Сибіру на півночі^[30]. Основним заняттям монголів було кочове скотарство, тому головним джерелом збагачення служили постійні набіги для грабунку та захоплення рабів, свіжих пасовищ^[30][31].

Військо монголів представляло собою потужну організацію, що складалося з піших дружин і кінних воїнів, що становили кістяк війська. Всі підрозділи були скуті жорсткою дисципліною, добре була налагоджена розвідка. У розпорядженні монголів була також техніка для облоги міст^[30][31]. На початку XIII століття монгольські орди завойовують і розоряють найбільші центральноазійські міста — Бухару, Самарканд, Ургенч, Мерв^[30]. Пройшовши через Південний Кавказ, перетворивши його на руїни, монгольські війська вийшли до степів Північного Кавказу. Там, розбивши половецькі племена, вони просунулись до причорноморських степів у напрямку руських князівств^[30]. Проти них виступило об'єднане військо південноруських князів під проводом Мстислава Романовича і половців, що звернулися за допомогою. У травні 1223 року у Північному Приазов'ї, на річці Калці відбулась вирішальна битва в результаті якої русько-половецькі війська були розбиті, а монголи повернули назад^[31].

По смерті Чингісхана його онук, хан Батий взимку 1237 року рушив з військом проти північно-східних руських князівств^[30][31]. Рязанське князівство стало першою жертвою монголів, спустошивши його, війська Батия рушили на Володимиро-Суздальське князівство, були зруйновані Коломна і Москву^[27], у лютому 1238 року столиця князівства — місто Владимир^[31]. Зруйнувавши Владимирську землю, монголи рушили на Великий Новгород, але через весняне бездоріжжя, після розорення Торжка, поблизу урочища Ігнач Хрест повернули назад.

Татарове, взяша град Торжок и изсекоша всех марта в 5 день, тогда же гнашася от Торжку серегерским путём, даже до Игнача креста, секуще людей, яко траву, и точно за сто верст до Великого Новагорода не дойдоша.

• 
  Завойовницькі походи монголів у Східній Європі (рос.)
• 
  Монгольські вершники на близькосхідній мініатюрі першої чверті XIV століття
• 
  «Взяття Владимира», Никонівський літопис, XVI століття
• 
  «Оборона Козельська», Никонівський літопис, XVI століття
• 
  Спис, шолом, сокира золотоординського воїна

Наступного року Батий повів свої війська на завоювання південноруських князівств. Оволодівши Києвом 1240 року, він пройшов через Галицько-Волинське князівство до Польщі, Сілезії, Угорщини і Моравії^[30][31]. Спустошивши центральноєвропейські держави, його війська повернули до приволзьких степів. 1266 року за хана Менгу-Тимура західна частина Монгольської імперії (Улус Джучі, або в пізнішій історіографії Золота Орда^[k]) отримав фактичну самостійність, зберігши лише формальну залежність від імперської столиці^[32]. Столицею Золотої Орди з 1240 по 1262 роки було місто Сарай у нижній течії Волги, з 1262 року Новий Сарай, трохи вище за течією^[32]. В результаті західного походу Батия всі руські князівства були підкорені монголами^[31].

Упродовж 1236—1259 років із перервами в Новгороді княжив Олександр Ярославич Невський, який боронив власні землі від шведської колонізації (Невська битва 1240 року) і продовжив боротьбу руських князів за православну віру проти хрестоносців Лівонського ордену (Льодове побоїще 1242 року), за що був пізніше канонізований Російською православною церквою^[33][34]. Проте сам князь Олександр Невський, тісно зійшовшись із знаттю монгольської держави, використовував її війська (Неврюєва рать) заради зміцнення своєї влади та в міжусобній боротьбі із братами за великокняжий престол, Андрієм^[l] і Ярославом^[35][36]. 1251 року Олександр уклав договір з норвезьким королем Хаконом IV Старим про розмежувань збору данини з карелів і саамів, 1254 року було підписано «Розмежувальну грамоту», що встановила кордони Новгородських земель і Норвегії в Карелії^[34].

1260 року відбувся похід литовського князя Міндовга на Лівонію з укладанням наступного року між Великим князівством Литовським і Новгородом військового союзу. 1265 року під стінами фортеці Везенберг (Раковор) відбулась Раковорська битва між об'єднаним військом Великого князівства Володимирського, Новгородської (під командуванням Дмитра Олександровича) і Псковської республік з силами лицарів Лівонського ордену і Данської Естляндії. Ця знаменна битва на десятиліття зупинила німецько-данську експансію^[37].

• 
  Ікона святого Олександра Невського
• 
  Боротьба руських князівств із Лівонським орденом
• 
  Раковорська битва з Лицьового литописного зводу XVI століття
• 
  Фортеця Орєшек
• 
  Межовий камінь Орєховського миру

1323 року біля витоків Неви, щоби протистояти шведській експансії, новгородцями була закладена фортеця Орєшек і підписано перший договір про «вічний мир» зі шведами — Орєховський мир. Це була перша відома міжнародна угода в російській історії про делімітацію кордонів. До наших часів навіть збереглися межові камені новгородців.

Доба підкорення руських князівств монголо-татарській державі в російській історіографії носить назву «монголо-татарського ярма» (рос. монголо-татарское иго). Особлива його тяжкість полягала в тому, що монгольська держава не тільки використовувала економічний потенціал підкорених земель на власний розсуд, але й місцеві князі використовували його заради виправдання подвійного навантаження на нижчі верстви населення для збору податей, як для монголів, так і для власного збагачення^[m], у власних інтригах і кровопролитних міжусобицях. Руські князі мусили одержувати від золотоординських ханів грамоти — ярлики, що надавали їм право на управління землями^[32]. Професор Московського університету Сергій Соловйов так описує тогочасний Ростов та землі, що лежали на північ від нього:

Занепало стародавнє вічове місто і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов занедбаний, Владимир не встиг іще піднятись як столиця великого князівства, коли був розгромлений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах... Міста є тут переважно великими обгородженими селами...[39]

• 
  Територія Золотої Орди, 1300 рік
• 
  «Баскаки», Сергій Іванов, 1909 рік
• 
  Оздоблення палаців чингізидів у Старому Сараї
• 
  Золотоординська кераміка
• 
  «Чвари руських князів за ярлик на велике князювання», Борис Чориков, 1836 рік
• 
  Ярлик на князювання (копія) від 1397 року

Політика Золотої Орди перетворила підкорені руські князівства «на складову частину вельми своєрідного державного об'єднання».

	Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава доби норманів. […] Татарське іго тривало з 1237 по 1462, понад два століття. Воно не тільки пригнічувало, але ображало і висушувало саму душу народу […] встановили режим систематичного терору; спустошення і масова різанина стали неодмінною його приналежністю. З огляду на те, що чисельність татар у порівнянні з величезними розмірами їх завоювань була невелика, вони прагнули, оточуючи себе ореолом жаху, збільшити свої сили і скоротити шляхом масових убивств чисельність населення, яке могло підняти повстання у них в тилу. […] Перш ніж Московія вийшла з безвісності, татарське ярмо вже тривало цілих сто років. Щоб підтримувати міжусобиці російських князів і забезпечити їх рабську покірність, монголи відновили значення титулу великого князя. Боротьба між російськими князями за цей титул була «підлою боротьбою, боротьбою рабів, головною зброєю яких був наклеп […] вони сварилися за престол, що занепав, і могли його досягти тільки як грабіжники і батьковбивці, з руками, повними золота і заплямованими кров'ю; вони насмілювалися вступити на престол, лише плазуючи, і могли утримати його, тільки стоячи на колінах, розпростершись і тремтячи під загрозою кривої шаблі хана […] Саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів зрештою здобула верх.
— Карл Маркс «Викриття дипломатичної історії XVIII століття»[40]

Наприкінці XIII століття Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати^[26], а провідну роль у північно-східних князівствах почали перебирати на себе конкуруючі між собою Тверське і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського)^[41]. Самостійне Тверське князівство було утворено в 1230—1240-ті роки, а вже з 1260-х років його правителі займали володимирський великокняжий престол. 1263 року молодший син Олександра Невського, Данило заснував удільне Московське князівство^[42]. 1301 року він уперше розширив свій уділ, розбивши рязанського князя Костянтина Романовича і захопивши Коломну, тим самим започаткувавши московську експансію на інші руські землі. 1317 року князівство здобуло статус «великого». Після перемоги Москви над Твер'ю 1328 року, за допомоги 50-тисячного війська золотоординського хана Узбека яке зруйнувало Твер, Кашин і Торжок, великокняжий титул перейшов до московського князя Івана Калити (1328—1340), сина Данила. Іван Калита заклав основи могутності Москви, захопивши ряд сусідніх князівств^[42]. З метою утвердження своїх політичних планів за допомогою митрополита Феогноста переніс із Владимира до Москви центр митрополії «всієї Русі»^[n]. Наступник Феогноста митрополит Олексій Бяконт використовував свій церковний авторитет для національного єднання під зверхністю Москви.

• 
  Північно-східні князівства у XIII столітті (рос.)
• 
  Данило Олександрович, портрет з Царського титулярника
• 
  Іван I Данилович Калита
• 
  Пайцза від хана Узбека (по центру)
• 
  «Московський кремль за Івана Калити», Аполлінарій Васнєцов, 1921 рік
• 
  Експансія Московського князівства у 1300—1462 роках (рос.)

Ще більше зміцнив авторитет і вплив Москви онук Івана Калити Дмитрій Іванович Донськой (1359-1389), якому вдалося підкорити ряд князівств і, скориставшись періодом анархії у Золотій Орді (Велика зам'ятня), розбити темника Мамая у битві на Куликовому полі 1380 року^[32][42]. Це був початок військової боротьби із золотоординцями, яка відразу розпочалась з перемоги. Новообраний хан Тохтамиша того ж року остаточно розбив війська Мамая на Калці і зміцнив владу в Орді^[32]. 1382 року він підкорює і розоряє Москву^[27], боронити яку допомагав литовський князь Остей, поки Дмитро Донськой переховувався в Костромі. Після дворічної незалежності північноруські князі знов змушені були отримувати ярлики на княжіння і виплачувати данину золотоординським ханам^[42].

• 
  Дмитро Донськой на пам'ятнику «Тисячоліття Росії»
• 
  «Мамаєво побоїще», московський лубок, 1890-ті роки
• 
  «Бій Пересвета з Чолубеєм», поштова марка СРСР, 1968 рік
• 
  «Спалення Москви Тохтамишем», Василь Смирнов
• 
  Василь I Дмитрович і Софія Вітовтівна
• 
  «Велика княгиня Софія Вітовтівна на весіллі великого князя Василя Темного», Карл Гун, 1861 рік

З середини XIV століття ярлик на велике княжіння владимирське отримували переважно московські князі, які виступали посередниками між удільними князями та ханом («царем») і збирачами данини. За правління Василя І Дмитровича (1389–1425), що був одружений на єдиній донці великого литовського князя Вітовта Софії Вітовтівні, і їнього сина Василя II Васильовича Темного (1425-1462) кордони Московської держави значно розширились за рахунок анексії Нижньогородського, Муромського та інших удільних князівств. У середині XV століття відбувся конфлікт між двома гілками нащадків Дмитра Донського, Василем II Темним та князем звенигородським і галицьким Юрієм Дмитровичем з синами Василем Косим і Дмитром Шемякою^[18]. 1449 року Василь II Темний уклав мирний договір з польським королем Казимиром IV, за яким Литва відмовлялася від претензій на Новгород, а 1453 року через своїх людей отруїв Шемяку в Новгороді. Перемога Василя II у багаторічній міжусобній війні підготувала необхідні передумови для завершення процесу об'єднання північно-східних земель навколо Москви й утворення централізованої держави^[42]. За правління Василія II Московське князівство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину^[42]. 1439 року Василь ІІ відхилив Флорентійську унію, через що відбулося відокремлення російської церкви від грецької.

У другій половині XV століття московські князі підкорили і скасували більшість удільних князівств Північно-Східної Руси. 1463 року було захоплене Ярославське, 1474 року Ростовське князівства. За Івана III Васильовича (1462—1505) відбулось найбільше територіальне зростання^[43]. 1456 року Московське військо розбило новгородців під Руссою, проте Новгород зумів відкупитись і зберегти незалежність, підписавши Яжелбицький мир^[18]. 1471 року новгородські бояри на чолі з Марфою Борецькою та за підтримки князів Шуйських виступили за зближення з Литвою та вихід з-під московської протекції^[18][44]. Іван III Васильович ухвалив рішення здійснити «хрестовий похід» на Новгород проти єресі жидівствуючих^[43]. Московське військо завдало поразки новгородському ополченню під час Шелонської битви, посадник Дмитро Борецький був страчений. 1478 року в результаті зимової кампанії Новгородська земля була остаточно підкорена, вічевий дзвін був відвезений до Москви, після чого великий князь московський почав титулуватись «государем і великим князем всієї Русі»^[18][45]. Марфа-посадниця була пострижена в черниці, землі новгородського єпископа і 6 великих монастирів були конфісковані, вічевий дзвін був відвезений до Москви, багато бояр було страчено, частина переселена (так у Москві з'являється Луб'янка), а на їхні землі переселені московські служиві люди.

1480 року, скориставшись дестабілізацією і розпадом Золотої Орди, після стояння на річці Угрі, коли хан «Великої Орди» Ахмат не наважився на битву з московським військом, утвердили свою незалежність^[32][41]. 1485 року було анексовано Велике князівство Тверське князівство, у зв'язку з чим Іван III почав використовувати титул «великий князь усієї Русі»^[41]. Після об'єднання північно-східних земель Московська держава розпочала боротьбу з Великим князівством Литовським за подніпровські землі, претендуючи на спадщину Київської Русі. У цій боротьбі союзником Москви виступало Кримське ханство, якому 1502 року вдалося остаточно розгромити Золоту Орду^[46]. 1503 року Москва здобула Чернігово-Сіверські землі Подесення^[41]. Під час невдалої Лівонської війни року Москва намагалась оволодіти торговими портами на Балтиці^[41].

• 
  Іван III Васильович на пам'ятнику «Тисячоліття Росії»
• 
  Московсько-новгородська війна з книги «Записок» Зігмунда Герберштейна
• 
  «Марфа Посадниця. Знищення новгородського віча», Клавдій Лебедєв, 1889 рік
• 
  Московський кремль за часів Івана III Васильовича
• 
  «Судебник»
• 
  «Стояння на Угрі», Лицевий літописний звід

Шлюб Івана III із племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог сприяв впровадженню грецької політичної традиції, формується майбутня російська ідеологія. Це проявлялось в епізодичному використанні князем титулів «цар» (від цезар) та «самодержець» (калька слова автократор), появі державного герба із двоглавим орлом, аналогічним візантійському^[o], поширенні у церковних колах ідей за авторства чернеця Філофея спадковості Москви і Візантії як християнських православних імперій — Третій Рим^[43][49]. Від 1480 року утверджується ідея Йосипа Волокаламського про месіанське відчуття московського народу та його правителя, котрого православна церква уславлює як намісника Бога^[41]. Проте вона відразу отримала опонентів серед прибічників руху «Безкорисливого» Ніла Сорського, що відстоювали містичне сприйняття церкви. Активне «збирання земель» великими князями привело до формування з колишніх удільних князів та місцевого боярства служилої знаті, що склала нову еліту. Сформувалися помісна система умовного землеволодіння та органи управління («прикази»)^[41]. 1497 року відбулась уніфікація правової системи держави в «Судебнику»^[41]. Традиції західних аристократичних республік в Новгороді та Пскові були скасовані^[18]. Політичні традиції московської держави наслідували принципи управління, усталені за часів ординського панування з абсолютною владою князя. У цей час італійські («фрязинські») архітектори розбудовують Московський кремль як резиденцію царя Івана^[27]. Утверджується пишний придворний церемоніал, виразного візантійського походження^[43].

Доба кінця XV століття в російській історіографії вважається початком російської державності, коли на основі Великого князівства Московського сформувалася «Російська держава» (паралельно вживаються прикметники «российский» і «русский», терміни «Російська централізована держава», «Російська національна держава», «Російська багатонаціональна держава», «Росія»)^[41]. Саме еллінізоване написання слова «Русь» як «Росія» набуло вжитку щодо російських земель лише у другій половині XVI століття, після масової міграції православної інтелігенції та церковних діячів зі зруйнованих подіями Руїни земель центрального Подніпров'я до Москви^[50]. Процес утвердження оніму Росія відбувався одночасно із впровадженням розрізнювальних — Мала (для земель навколо Києва) та Велика Русь (для північно-східних земель, або відразу всіх) за тою самою грецькою традицією^[p] У подальшому зберігалися назви-синоніми рос. Московское царство, Московское государство. У Західній Європі паралельно вживалися дві латинізовані назви лат. Moscovia і Russia, у Центральній Європі лише перша, бо правонаступництво Москви заперечувалось князями Великого князівства Литовського^[41]. Українська історіографія наслідує європейську історіографію і для періоду до 1721 року (проголошення Росіської імперії Петром I) для назви російської держави вокористовує «Московська», або просто «Московія»^[41].

За царювання Василя III Івановича (1505—1533), який першим почав одноосібно носити титул «господар всея Руси»^[q], розвивалися тенденції політичного розвитку, що набули поширення за його попередника Івана III^[41][51]. Продовжують формуватись органи управління державою, зокрема Боярська дума, яка стала постійно діючим органом при великому князі^[52]. Привілеї боярства обмежувалися, князівська влада зміцнювалася і все більше починала спиратися на помісне дворянство^[41]. Московська держава захопила Псковську (1510) та Вятську землі, Смоленське (1514) і Рязанське князівства (1521)^[51]. Розгорнулась боротьба з Кримським ханством за вплив на Казанське^[41][46]. Завершився процес становлення зверхності великих князів московських над усіма північно-східними землями Руси, перетворення Московської держави на потужну силу на у Східній Європі^[41].

• 
  Печатка Івана III Васильовича, 1504 рік
• 
  Василь III та Єлена Глинська 1526 року
• 
  Василь III зустрічає послів імператора Карла V під Можайськом
• 
  «У Московському кремлі», Аполлінарій Васнєцов

Культурний розвиток Московської держави того часу характеризується поступовим виходом із занепаду і стагнації XIV—XV століть, відновленням контактів із західноруським та західноєвропейським світом^[51]. Проте ці зв'язки позначилися передовсім в ідеологічній (ідея Третього Риму)^[49] та монументальній сферах (Московський кремль), пов'язаних із новим державним статусом^[51]. В інших царинах домінували консервативні традиційні жанри церковнослов'янської культури: житійна література, літописні своди, іконопис, систематизація традиційних соціально-релігійних уявлень в таких працях, як «Великі Четьї-Мінеї», «Домострой» та інших^[41]. Основні світоглядні суперечності втілювалися переважно в конфліктах різних угруповань російського православ'я (йосифляни та нестяжателі)^[41].

Після смерті Василя III на престол вступив його трирічний син Іван IV^[53]. Через його малолітство фактичним правителем (регентом) була оголошена його мати Олена Глинська. Так почався період сумнозвісного «боярського правління» — час постійних боярських змов, дворянських хвилювань, міських повстань^[53]. Участь Івана IV в державній діяльності починається зі створення Обраної ради — особливої ради при молодому царі, в складі якого були представники найбільшої знаті. 1547 року великий московський князь Іван IV був помазаний на царство і прийняв титул «великий государ і великий князь всея Русії»^[r][41][54]. Царський титул однією з перших 1554 року було визнано королевою Англії, бо 1553 року английський капітан Ричард Ченслор відкрив морський шлях до Московського царства через Біле море і були встановлені торговельні зв'язки. Імператор Священної Римської імперії германської нації Максиміліан II Габсбург визнав його 1574 року^[41]. Ідеологічно, окрім візантійської традиції, титул спирався на традицію називати ханів Золотої Орди «царями», отже декларував права на поволзькі та сибірські держави, що утворились на уламках Золотої Орди, давало можливість більш активно втрутитися в боротьбу за них^[41]. Було проведено ряд реформ: виданий новий «Судебник», під керівництвом князя Андрія Курбського проведено військову реформу (стрільці), 1549 року вперше скликано представницький орган — Земський собор, хоч він виконував лише службово-дорадчі функції і скликався скоріше для легітимації рішень царя^[41]. 1551 року був проведений реформістський собор митрополита Макарія, був запроваджений календаря святих (святці) і оновлено церковне право (Стоглав).

Незважаючи на існування Обраної ради, загострення з певними колами боярства стало назрівати з 1550-х років, особливо після проголошення війни за Лівонію^[55]. Деякі члени уряду вважали війну передчасною і вимагали направити всі сили на освоєння південнио-східних рубежів Росії. Розкол з Іваном IV штовхнув бояр на виступи проти нового політичного курсу, а самого царя до рішучих дій з ліквідації боярської опозиції і створення особливих каральних органів. Новий порядок управління, уведений наприкінці 1564 року, отримав назву опричнини^[53]. Країна була розділена на дві частини: опричнину (економічно розвинені райони і стратегічно важливі пункти) і земщину. Боярство виселялось з опричних територій, де землі роздавались опричникам і військовим, створювалася паралельна система управління державою під деспотичним головуванням Івана IV^[53]. Прагнучи знищити залишки феодального дроблення в Росії^[8], Іван Грозний не зупинявся ні перед якою жорстокістю — опричний терор, страти і свавілля. Особливо жорстокого погрому зазнали центр і північний захід російської землі, де боярство було особливо сильним. Іван Грозний зі своїм військом взимку 1569—1570 років здійснив погром Новгорода^[56]. Дорогою від Москви до Новгорода були пограбовані всі міста та монастирі, опричник Малюта Скуратов особисто удавив у тверському Отроч Успенському монастирі митрополита Пилипа II, коли той не дав свого благословення на цей похід. Після Новгорода Іван Грозний відправився з військом до Пскова, де власноруч убив ігумена Псково-Печерського монастиря Корнілія. Ці звірства проти церковних діячів у подальшому стали причиною опали історичної постаті царя в російській історіографії. У залишку до 1572 року, коли опричнина скасована через її військову небоєздатність під час татарських набігів, політична роль боярської аристократії, яка виступала проти політики централізації, була підірвана остаточно, сильно погіршилось становище селян, відбулось масове закріпачення, міграції на схід та південь. Опричні установи продовжували існувати і після 1572 року під назвою Государевого двору.

• 
  «Іван IV Грозний», Віктор Васнецов, 1897 рік
• 
  «Московські вітязі», Зиґмунд Герберштайн, 1557 рік
• 
  Московські стрільці, малюнок XIX століття
• 
  «Застінок Московського кремля», Аполінарій Васнєцов, 1912 рік
• 
  «Вступ Іоана IV до Казані», Петро Шамшин, 1894 рік
• 
  «На сторожовому кордоні Московської держави», Сергій Іванов, 1907 рік

За царювання Івано Грозного Московська держава істотно розширила свої володіння. 1552 року було взято Казань, знищено Казанське ханство і анексовано Середнє Поволжя та мордву^[53]. 1556 року із здобуттям Астрахані і знищенням Астраханського ханства — анексовано Нижнє Поволжя, здобуто вихід до Каспійського моря для торгових контактів з Персією, Кавказом і Центральною Азією^[53]. Велика водна артерія річка Волга, обжита з усіх берегів мусульманськими народами стала невід'ємною складовою російської національної території. Поволзькі та сибірські татари, мордва, чуваші, башкири та інші народи остаточно перетворили Московське царство на поліетнічну державу. Почала формуватись подальша модель «національної політики». Там, де соціальне становище неросійської верхівки було подібним до російської знаті, її визнавали як рівну і кооптували до дворянства, релігійний чинник не відігравав суттєвого значення. У випадку несхожості (родоплемінні відносини, кочування) з місцевою елітою співпрацювали, але не включали до російського дворянства (інородці)^[57]. Важливу роль в асиміляції підкорених народів відігравала месіанська діяльність Російської православної церкви^[41].

Після успіхів на сході, Іван IV розпочав Лівонську війну 1558–1583 років, внаслідок якої Лівонський орден було розгромлено, а Велике князівство Литовське зазнало суттєвих втрат^[55]. Однак у подальшому, внаслідок Люблінської унії 1569 року і утворення Речі Посполитої^[58], баланс сил змінився^[59], російські війська зазнали поразок від польського короля Стефана Баторія^[60]. Нові завоювання різко погіршили відносини з Османською імперією через її васала Кримське ханство, володарі якого Ґераї заявляли свої права на золотоординську спадщину^[46][61]. Це вилилось в тривалі військові конфлікти у південноросійських степах з ногайцями, черкесами, походи кримських військ (Муравським, Кальміуський та Ізюмським шляхи) на Москву за викупом (1552, 1555, 1570–1572, 1589, 1591, 1593 років), будівництво укріплених захисних ліній на південно-східних рубежах (Засічні черти)^[53]. У цій боротьбі Московське царство було підтримано запорізькими козаками^[62] під проводом волинського магната Дмитра Байди Вишневецького^[63]. 1557 року було окуповано кабардинські і черкеські князівства на Північному Кавказі, охрещено місцеве населення. 1559 року козаки з московськими ратними людьми під проводом воєводи Данили Адашева здійснили висадку в Західному Криму. Наступного 1560 року козаки Вишневецького заснували на Дону станицю Черкаську, майбутню столицю Донського війська. Найуспішнішою битвою для Москви в цьому конфлікті була перемога під Молодями 1572 року, що відбулась наступного року по походу Девлет I Ґерая, що зруйнував Москву вщент (зберігся лише кам'яний кремль)^[64]. Похід 1591 року, коли кримські війська були розбиті на місті зведеного пізніше на пам'ять про перемогу Донського монастиря, став останнім для татар, коли вони зуміли дійти безпосередньо до Москви.

1564 року засновується Архангельський морський порт, головні морські ворота країни на наступні півтора століття. Нечисленний загін козаків Єрмака Тимофійовича, найнятий уральськими промисловцями Строгановими для захисту від набігів сибірських татар, розбив військо сибірського хана Кучума і здобув 1582 року його столицю Кашлик. Після чого Сибірське ханство розпалось і почалося поступове освоєння росіянами Сибіру, яке здійснювали козаки і мисливці за хутром. Протягом наступних десятиліть почали виникати остроги і торгові поселення: Тобольськ, Верхотур'є, Мангазея, Єнісейськ, Братськ та інші^[41].

• 
  Кримський похід Адашева 1559 року з Лицевого літописного зводу
• 
  «Підкорення Сибіру Єрмаком», Василь Суриков, 1895 рік
• 
  «Посланці Єрмака перед Іваном Грозним», Станіслав Ростворовський, 1884 рік
• 
  «Апостол» Івана Федорова, 1564 рік
• 
  «Звірства московського війська під час Лівонської війни», Даріуш Купіш, 1581 рік
• 
  «Іван Грозний і син його Іван», Ілля Рєпін, 1885 рік

Іван Грозний зібрав багату колекцію книг, яка була втрачена. На його період правління припадає перша спроба книгодрукування в Московській державі, коли першопечатник Івана Федоровича спільно з Петром Мстиславцем видав 1564 року в Москві свою першу книгу — «Апостол»^[65]. Невдовзі він був змушений втікати до Львова у Речі Посполитій, де 1574 року зумів видати перший східнослов'янський посібник «Буквар»^[65]. Архітектура наслідувала традиційні місцеві форми попередніх часів; вершиною «шатрового стилю» став московський Собор Василія Блаженного, зведений впродовж 1555—1561 років. Драматичні події часів Івана IV Грозного сприяли активізації суспільної думки, щоправда, на «політичному рівні» єдиним критиком царя виступив князь-емігрант Андрій Курбський, що полемізував з царем у листуванні^[66].

Невдала Лівонська війна за вихід до Балтійського моря вкрай виснажили країну і призвели до наростання незадоволення серед населення^[55]. За XVI століття територія Московської держави збільшилась до 5,5 млн км², а її населення сягнуло 9-10 млн чоловік, тобто збільшилось майже в 10 разів. Швидке територіальне зростання Московії зумовлене слабкістю сусідів та віддаленістю від основних центрів європейського політичного життя. Правління Івана IV Грозного визначило подальші події — встановлення кріпосного права в державному масштабі і так звані «смутні часи» на рубежі XVI—XVII століть^[53].

На кінець XVI століття припадає Поруха, спричинена Лівонською війною^[55]. У боротьбі за спадок боярин з татарського роду Четів Борис Годунов (1598–1605) став спочатку 1588 року регентом, а через десять років, після загадкової смерті царевича Дмитра Івановича 1591 року і смерті сина Івана IV Федора I Івановича (1584—1598), був обраний царем^[67]. Зі смертю Федора завершилось правління у Московській державі династії Юрійовичів (молодша гілка роду Мономаховичів)^[68]. Проте чутки про «чудовий порятунок» царевича Дмитра супроводжували правління Бориса Годунова і дестабілізували обстановку в країні^[67]. 1589 року Російська православна церква, полонивши Вселенського патріарха, отримала статус патріархату (Московський патріархат)^[69].

Московія внаслідок боротьби за владу між боярством і дворянством пережила глибоку соціально-економічну та політичну кризу, яку поглибили неврожаї наприкінці XVI — початку XVII століття. Впродовж 1601–1603 років в Московії відбулися великий голод і заворушення, що допомогли Дмитру Іоановичу (Лжедмитрію), який залучився військовою підтримкою Речі Посполитої і був визнаний родичами та деякими магнатами врятованим царевичем Дмитром, зайняти по смерті Бориса Годунова 1605 року Москву^[41][70]. Проте політична криза, спричинена сумнівною легітимністю нового царя, лише посилилася. Впродовж 1606–1607 років під приводом Івана Болотнікова вирує перше козацько-селянське повстання, завдяки якому вивищується Лжедмитрій II, так званий «Тушинський злодій»^[s][71]. Лжедмитрій був убитий під час міського повстання, ініційованого ворожим боярським угрупованням^[41]. Новий московський цар Василь IV Шуйський (1606—1610), останній з династії Рюриковичів, що допоміг воцарись Лжедмитру, придушив повстання Болотнікова. 1609 року він уклав зі Швецією Виборзький мир, відмовившись від зазіхань на Лівонію.

Поразка військ Дмитра Шуйського під Клушиним від армії польського короля Сигізмунда 1610 року і повстання в Москві призвели до падіння Василя Шуйського через змову провінційного дворянства (Семибоярщина)^[41][72]. Шляхта Речі Посполитої намагалась посадити на престол Лжедмитра II^[71], а згодом королевича Владислава Ваза, сина короля Сигізмунда III, якому присягнула частина московської знаті^[58]. 1610 року польське короне військо під поводом київського воєводи Станіслава Жолкевського зайняли Москву^[72]. Однак восени 1612 року земське ополчення під проводом Костянтина Мініна і князя Дмитра Пожарського облягло їх у московському кремлі та примусило до капітуляції. 3 березня 1613 року Земський собор обрав на царство Михайла I Романова (1613—1645)^[73], який розпочав нову династію Романових і поклав край Смутним часам^[74].

• 
  «Цар Федір Іоаннович надягає на Бориса Годунова золотий ланцюг», Олексій Ківшенко
• 
  Лжедмитро I, портрет 1606 року
• 
  «Полонений російський цар Василь IV Шуйський перед польським королем Сигізмундом III Вазою», Ян Матейко, 1892 рік
• 
  «Тушинський табір», Сергій Іванов, 1908 рік
• 
  «Мінін і Пожарський», Михайло Скотті, 1850 рік
• 
  «Вигнання поляків з Кремля Пожарським», Ернст Лісснер, 1938 рік

Польсько-московська війна за участі українських козаків гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного тривала до 1618 року (Деулінське перемир'я)^[75]. За час Смути Росія зазнала значних людських та економічних втрат, часом держава як така просто переставала існувати, що й обумовило зовнішньополітичну слабкість до середини XVII століття. Уряд Московії був змушений відмовитись від захоплених раніше земель, балтійських на користь Швеції, а Смоленщини та Чернігово-Сіверщини на користь Речі Посполитої^[58].

Наступні роки після Земського собору в Москві 1613 року, що поклав кінець Смуті та початок для нової династії Романових, ознаменувалися відновленням економіки та державного управління^[41]. Під час невдалої Смоленської війни 1632—1634 років Михайло Федорович (1613—1645) намагався повернути Смоленськ. Війна закінчилась Поляновським миром^[76]. Експансія на схід, до Східного Сибіру та узбережжя Тихого океану була більш вдалою^[41].

За правління Олексія Михайловича (1645—1676) внутрішнє становище в країні стабілізувалось, посилилось самодержавство, закріпилось кріпосне право — Соборне уложення 1649 року^[77][78]. 1648 року на подніпровських землях Речі Посполитої після спокійного золотого десятиліття спалахнула визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького^[58]. Скрутним становищем повсталих козаків Війська Запорозького скористались в Москві, коли після рішення Переяславської ради 1654 року про перехід під московський протекторат^[44][62] Земський собор затвердив його (Березневі статті) і втрутився у війну проти Речі Посполитої^[79]. Гетьманщина і Московія спільно вели воєнні дії за звільнення білоруських та українських земель^[50][58]. Тривалий конфлікт завершився Андрусівським перемир'ям 1667 року^[41][80].

За часів царя Федора Олексійовича (1676—1682) з Османською імперією в суперечці за Наддніпрянську Україну (події, пов'язані з діяльність Петра Дорошенка та Чигиринськими походами^[81]) вдалось замиритись підписанням Бахчисарайського миру 1681 року^[68][82].

Під час адміністративної реформи на основі колишніх удільних князівств утворювались нові адміністративні одиниці централізованої держави — повіти (уїзди), які ділились на волості і стани^[83]. На середину XVII століття було утворено більше 250 повітів різного розміру та населеності. На прикордонних територіях почали створюватися великі військово-адміністративні райони — розряди. Першим став Українний розряд, який пізніше отримав назву Тульського^[41]. Росія долучається до планомірного освоєння родючих лісотепових і степових земель Дикого поля на своїх південних рубежах^[84].

1686 року Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату, що суттєво посилило вплив московського православ'я на землях Західної Русі^[69]. Одночасно, приплив південноруських церковних діячів до Москви спричинив важливі зрушення в церковному житті та реформи патріарха Никона, що викликали опір серед великої частини населення і церковного розколу. Старовіри, що не прийняли реформи Никона, переслідувались за віру державою, багато з них мігрувало на Північ, колонізувало Сибір та Великий Степ, мігрувало до європейських держав^[85][86]. Бунти та втечі селян на окраїни держави, зокрема в приволзькі та придонські краї, призводили до таких значних соціальних конфліктів, як повстання Степана Разіна 1670—1671 років та інших подій «бунташного століття»^[41]. XVII століття територія Московської держави значно розширилась за рахунок завоювання Сибіру та колонізації цих земель. Російські землепроходці дістались берегів Північного Льодовитого і Тихого океанів, річки Амур, а 1697 року заснували перше поселення на Камчатці. Культурний процес XVII століття в Руському царстві характеризується низкою поступових модернізаційних зрушень, які врешті привели до багатопланових реформ Петра I^[87].

• 
  «Коронування царя Михайла Федоровича в Успенському соборі», літографія з гравюри XVII століття
• 
  «Цар Олексій Михайлович і патріарх Никон біля труни святого Філіпа», Олександр Литовченко
•