Афіна — Вікіпедія

Атена Αθηνά
Антиохійська копія Афіни Парфенос роботи Фідія
Богиня мудрості, війни і ремесел
Міфологія	Давньогрецька
Божество в	давньогрецька релігія
В інших культурах	Мінерва
Місцевість	Стародавня Греція
Заняття	божество війни, божество художників, божество мудрості, божество ремесел
Покровитель для	мудрість[1], війна[1], ткацтво[1], гончарство[1] і сільське господарство[1]
Батько	Зевс
Мати	Метіда[2]
Брати/сестри	Порос[3]
Чоловік	Геракл (версія)
Діти	Корибанти і Гігіея
Атрибути	сова, змія, шолом, егіда, лати, спис
Частина від	Олімпійські боги
Персонаж твору	Одіссея, Іліада, Благальниці і Hades
Медіафайли у Вікісховищі

Афі́на або Ате́на (дав.-гр. Ἀθηνᾶ, трансліт. Athēnâ; грец. Αθηνά, трансліт. Athiná) — давньогрецька богиня, одна з верховних олімпійських божеств. Вшановувалась як покровителька військового мистецтва, мудрості та ремесел. На противагу Аресові — богові нерозсудливої відваги, жорстокої, агресивної, часто несправедливої війни, Афіна вважалася покровителькою війни оборонної, котра допомагає своїм обранцям у хвилини крайньої небезпеки і веде їх до звитяги.

Богиня мала багато прізвиськ та епітетів, зокрема такі як Ерга́на (грец. Ergane) — робітниця, Палла́да (грец. Pallas) — воїтелька, Парфе́нос чи Парфе́на (грец. Parthenos) — діва, Поліа́да (від грец. Polias — місто) — покровителька міста, Соте́йра (грец. Soteira) — спасителька, Трітогене́я (грец. Tritogeneia) — народжена на березі Трітону (річка в Беотії),^[4] Ксенія (грец. Xenia) — гостинна^[5]. За старим українським правописом її імена та епітети передавались, відповідно, як Ате́на, Парте́на, Парте́нос.

Зевс мав багато жінок і коханок. Першою його дружиною була найрозумніша з богинь Метіда. Але Уран і Гея (Небо й Земля), божества давнього покоління богів, застерегли, що коли Зевс матиме від Метіди сина, то він буде могутніший за нього й відніме в нього трон. Тому, коли Метіда завагітніла, Зевс проковтнув її. Згодом він звелів розбити собі голову і звідти вийшла Афіна, що успадкувала від матері розум і розсудливість.

Народ пеласгів вважав, що богиня Афіна з'явилася на березі озера Тритон в Лівії, де її знайшли і вигодували три лівійські німфи^[6]. Будучи дівчинкою, Афіна ненавмисно убила свого товариша, гіганта Палланта, коли вони зійшлися в жартівливій сутичці, озброєні мечем і щитом. В знак скорботи вона додала до свого імені ім'я Паллада^[7].

Афіна винайшла флейту, трубу, керамічний горщик, плуг, граблі, ярмо для волів, вуздечки для коней, віз і корабель. Вона першою стала навчати мистецтву лічби і всіх жіночих рукоділь, включаючи куховарство, ткацтво і прядіння. Будучи богинею війни, вона, тим не менш, не відчувала радості в битвах, подібно Аресові або Ериді, а воліла вирішувати суперечки мирним шляхом. У мирні дні вона не носила зброї, а коли потребувала її, то брала зброю у Зевса. Однак, вступивши в бій, вона ніколи не зазнавала поразки, навіть в битві з самим Аресом, і мудрі воєначальники завжди зверталися до неї за порадою^[8].

Багато богів, титанів і гігантів бажали одружитися з Афіною, але вона відкидала всі залицяння. Одного разу під час Троянської війни, не бажаючи просити зброї у Зевса, який оголосив себе в цій війні нейтральним, вона попросила Гефеста зробити їй власні обладунки. Гефест відмовився взяти плату, погодившись виконати роботу, якщо Афіна віддасться йому. Перед цим Посейдон пожартував над ним, що в кузню Гефеста іде Афіна і за згодою Зевса хоче, щоб хто-небудь силою оволодів нею. Коли Афіна вирвалася, сім'я Гефеста пролилося на неї трохи вище коліна. Вона витерлася жмутом шерсті, який кинула на Гею-землю, таким чином запліднивши її. Гея відмовилася виховувати дитину, та Афіна взялася виховати її сама. Народженого землею хлопчика Еріхтонія вона передала в скрині Аглаврі, старшій дочці царя Кекропа, наказавши не відчиняти її^[9]. Богиня обрала саме його, бо Кекроп першим утвердив моногамію, розділив Аттику на дванадцять частин, збудував храми в Афінах, скасував людські жертвопринесення богам^[10]. Аглавра з дочками з цікавості відкрили скриню і побачили, що Еріхтоній має замість ніг змій. Нажахані, вони кинулися з Акрополя і розбилися^[11]. Довідавшись про цю новину, Афіна випустила скелю, яку несла на укріплення Акрополя. Ця скеля тепер відома як Лікабеттська гора. Еріхтоній же сховався під егідою Афіни, а та турбувалася про нього, як про рідного сина. Коли Еріхтоній виріс, він став царем Афін і навчив людей добувати срібло і робити колісниці, запряжені чотирма кіньми. За це його було поміщено на небо у вигляді сузір'я Візничого^[12].

Коли Тіресій одного разу підгледів, як вона купалася, богиня наслала на Тіресія сліпоту, але натомість наділила його даром провидіння^[13]. Однак, одного разу вона проявила жорстокість. Арахна, царська дочка з міста Колофона, була такою майстерною ткалею, що сама Афіна не могла змагатися з нею. Розглядаючи полотно, на якому Арахна виткала картини любовних пригод олімпійців, богиня не змогла знайти жодного недоліку і з заздрощів розірвала полотно на частини. Арахна через це повісилася на кроквах. Афіна перетворила її на павука, найогиднішу для неї істоту, а мотузку перетворила в павутину^[14].

Оскільки мати не народжувала Афіну, вона була позбавлена жіночих нахилів; Афіна — богиня-чоловік (Андротеа) на противагу розніженому Діонісові, що був богом-жінкою. Афіна — витвір суто грецький, втілення державної мудрості, величної й незламної сили. Для афінян цнота їхньої богині була символом неприступності міста Афіни, і тому вони заперечували в своїх міфах існування в Афіни дітей.

У різних областях Греції її як божество уявляли й розуміли по-різному. Деякі перекази зображували Афіну покровителькою осілого життя і праці. Вона — товаришка Гефеста, покровителька ручної праці; афінські гончарі шанували її нарівні з Прометеєм, який дав вогонь для випалювання глини. У «Роботах і днях» Гесіода її слугою є тесля. Такі мирні риси вдачі не пасують до міцного щита і грізного списа, які Гомер (за більшістю міфів) дає в руки богині, її атрибути змія і сова, яка бачить уночі, — ознака, що богиня не спить удень і вночі.

В Аттиці, Еліді, Ахеї, Лаконії, на берегах Малої Азії, на островах Егейського моря, в Лівії, Італії, Сицилії їй поклонялись як суворій, войовничій і справедливій богині, символізуючи в її йменні моральні, вольові й етичні уявлення тогочасного світу. З Афіною пов'язано назву головного міста Аттики — Афін (Athenai). Богиня символізує собою ясність ефіру, небесну силу, яка керує блискавкою, хмарами й світилами.

Згодом Афіна стає божеством духовної діяльності, мистецької винахідливості й мислення. Космогонічний переказ приписує Афіні походження з води, тому численні озера й річки вважались місцями культу богині. Вона була також богинею Місяця, допомагала породіллям (пор. Ілітія).

Особливо багатий на символічні натяки і спогади афінський культ богині, яку шанували в двох святилищах: в Ерехтеї, де стояло її дерев'яне зображення (за переказом, воно впало з неба), та в Парфеноні. Перше святилище існувало в сиву давнину; з ним пов'язувалися спогади про культ Афіни. Тут росла священна маслина, були сліди боротьби богині з Посейдоном, могили героїв і пам'ятники жрецьких родів, які мали стосунок до її культу. Афіна Ерехтея, Афіна Паллада — покровителька міста, її тут шанували нарівні з Ерехтеєм — стародавнім афінським владарем-автохтоном, який був її жерцем. Пізніше культи інших богів змішалися з культом Афіни.

Найважливішими святами на честь Афіни були: скірофорії (наприкінці червня), під час яких ішла святкова процесія з Афін до Фалера; прохаристерії — святкування приходу весни; осхофорії — свято збирання винограду; халкеї — свято на честь Гефеста й Афіни; панафінеї — свято, коли до храму Афіни приносили пеплос і надягали його на статую тощо. Під час цих свят юнаки давали богині присягу на громадянське служіння. В «Іліаді» Афіна зображена богинею мужності й войовничості. Персей, Беллерофонт, Тідей, Ясон, Геракл, Ахіллес, Діомед, Одіссей — її улюблені герої.

Коли почало розвиватися мистецтво, вона стала покровителькою розумової й художньої творчості, їй приписують винахід флейти й військового танцю. У мистецтві Афіну зображували войовничою богинею зі списом, щитом, у шоломі та із статуєю Ніке; іноді з нею був атрибут жіночої праці — прядка. Першим дав ідеальне втілення Афіни Фідій. З численних його творів відомі: статуя Афіни-Діви (Athena Parthenos) на Парфеноні з егідою, у шоломі, із сфінксом, списом і статуеткою Ніке на правій руці; бронзова статуя Афіни Промахос із щитом і в шоломі, вершок якого було видно далеко з моря; бронзова статуя Лемноської Паллади в жіночому головному уборі, що зображувала її як богиню миру й духовної діяльності. У всіх цих статуях митець відтворив ясність духу, величний спокій і духовну могутність богині. Афіну зображували із совою біля ніг або з вужем (пережитки тотемізму в культі богині).

Образ Афіни знайшов утілення в творах Н. Пуссена, Клод Лоррена, Сандро Боттічеллі, Андреа Мантеньї, Тінторетто, Веронезе й інших художників, а також у музично-драматичному мистецтві, особливо XVII — XVIII ст.

У Римі Афіну ототожнювали з Мінервою — покровителькою ремесла й лікування (Мінерва Медіка), що вважалася також богинею війни. Юпітер, Юнона й Мінерва утворювали так звану Капітолійську Трійцю зі святинею на Капітолії. У храмі Мінерви на Авентині збиралися поети й актори, на пагорбі Целій містилося святилище Мінерви Медіки, куди ходили на прощу хворі. Ремісники й митці влаштовували на її честь свята між 19 — 24 березня; в ці дні шкільна молодь приносила вчителям плату за навчання. З ім'ям Мінерви пов'язано чимало афоризмів: «Мінерва, що вийшла з голови Юпітера» — те, що з'явилося в готовому вигляді; «Сова Мінерви вилітає ночами» — мудрі думки з'являються вночі тощо. Мудрість богині нерідко обігрується і в літературі.

• 881 Афіна — астероїд, названий на честь богині^[15].

• Гомер. Одіссея / переклад із давньогрецької Б. Тена. Київ: Дніпро, 1963.

• Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. — С. 31.
• Замаровский Войтех. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1.
• Грейвс, Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. - М. : Прогресс, 1992. - 620 с.