Клаус Гассельманн — Вікіпедія

Клаус Гассельман
нім. Klaus Hasselmann[1]
Народився	25 жовтня 1931(1931-10-25)[2] (93 роки) Гамбург, Веймарська республіка, Німецький Райх[1]
Країна	Німеччина
Діяльність	фізик, метеоролог, викладач університету, океанолог, кліматолог
Alma mater	Геттінгенський університет[3] Гамбурзький університет[4] Товариство імені Макса Планка[4]
Галузь	climate variabilityd, Моделі загальної циркуляції, зміна клімату[5], симуляція[5] і екологічні фактори[5]
Заклад	Гамбурзький університет Товариство імені Макса Планка Max Planck Institute for Meteorologyd German Climate Computing Centred
Посада	заступник голови[6]
Науковий ступінь	докторський ступінь[1]
Науковий керівник	Walter Tollmiend[3]
Аспіранти, докторанти	Patrick Heimbachd
Членство	Європейська академія[7][4] Шведська королівська академія наук[4] European Geosciences Uniond[4] Royal Meteorological Societyd[4] Американський геофізичний союз[4] Deutsche Meteorologische Gesellschaftd[4] Товариство прикладної математики і механіки[4] Global Climate Forumd[6]
Батько	Erwin Hasselmannd
Нагороди	Körber European Science Prized (1990) BBVA Foundation Frontiers of Knowledge Awards (2009) медаллю Джеймса Макелвейнаd (1964) Sverdrup Gold Medal Awardd (1971) Vilhelm Bjerknes Medald (2002)
Особ. сторінка	mpimet.mpg.de/en/staff/externalmembers/klaus-hasselmann
Клаус Гассельманн у Вікісховищі

Клаус Гассельманн (25 жовтня 1931(1931-10-25), Гамбург) — провідний німецький океанограф і автор моделей клімату. Ймовірно, він найвідоміший завдяки розробці моделі Гассельмана^[8][9] мінливості клімату, де система з довгою пам'яттю (океан) інтегрує стохастичне форсування, перетворюючи тим самим сигнал білого шуму в червоний шум, таким чином пояснення (без особливих припущень) всюдисущих червоношумових сигналів, що спостерігаються в кліматі.

1955, Гамбургський університет, фізико-математичний, диплом. Теза: Ізотропна турбулентність.

1957, Університет Геттінгена та Інститут динаміки рідини Макса Планка, доктор фізичних наук.

1964—1975, Гамбургський університет, здобув посаду професора з теоретичної геофізики та керуючий директор Інституту геофізики Гамбургського університету.

З лютого 1975 по листопад 1999 р. Хассельманн був директором-засновником Інституту метеорології імені Макса Планка, Гамбург. У період з січня 1988 р. по листопад 1999 р. був науковим керівником Німецького кліматичного обчислювального центру (DKRZ, нім. Deutsches Klimarechenzentrum), Гамбург. В даний час він є заступником голови Європейського кліматичного форуму. Європейський кліматичний форум був заснований у вересні 2001 р. проф. Карло Йегерем та проф. Клаусом Гассельманном.

Гассельманн опублікував статті про динаміку клімату, стохастичні процеси, океанічні хвилі, дистанційне зондування та дослідження комплексної оцінки.

Його репутація в океанографії була заснована насамперед на наборах статей про нелінійні взаємодії в океанічних хвилях. У них він адаптував формалізм діаграми Фейнмана до класичних полів випадкових хвиль.^[10] Пізніше він виявив, що фізики плазми застосовують подібні методи до плазмових хвиль, і що він заново відкрив деякі результати Рудольфа Пайєрлса, що пояснюють дифузію тепла в твердих тілах нелінійними фононними взаємодіями. Це змусило його переглянути огляд фізики плазми, відродивши раніше цікавий інтерес до квантової теорії поля.

«Це справді відкрило очі, усвідомивши, наскільки ми спеціалізуємось у своїх галузях, і що нам потрібно знати набагато більше про те, що відбувається в інших сферах. Завдяки цьому досвіду я зацікавився фізикою частинок і квантовою теорією поля. Таким чином, я увійшов в квантову теорію поля через задні двері, через роботу з реальними хвильовими полями, а не з частинками.»

• 1963: премія Карла Крістіансена
• 1964: медаль Джеймса Б. Макелвейна^[en]
• 1970: премія з фізики Геттінгенської академії наук
• 1971: золота медаль Свердрупа^[en] Американського метеорологічного товариства
• 1981: премія Белфотоп-Євросенс, Товариство дистанційного зондування
• 1990: премія Меморіальної лекції Робертсона, Національна академія наук США
• 1990: спонсорська премія Кербера^[en] спільно з його робочою групою
• 1993: премія «Білий ведмідь» Нансена, Берген, Норвегія
• 1994: премія з океанографії, спонсорована Товариством підводних технологій, Портленд, Велика Британія
• 1996: міжнародна премія за заслуги в океанології
• 1996: премія Italgas за дослідження та інновації
• 1997: меморіальна медаль Саймонса Королівського метеорологічного товариства
• 1998: премія з екології Федерального екологічного фонду^[en]
• 2009: премія Фонду BBVA за межі знань у галузі кліматичних змін
• 1997: меморіальна медаль Саймонса Королівського метеорологічного товариства;
• 1999: премія Карла Кюпфмюллера Технічного університету Дармштадта
• 2000: Почесний доктор Університету Східної Англії
• 2002: медаль Вільгельма Б'єркнеса Європейського геофізичного товариства.^[11]
• 2005: Почесна медаль Іспанського університету Алькала
• 2007: Премія за досягнення, Міжнародний самміт зі статистичної кліматології, Пекін
• 2021: Нобелівська премія з фізики спільно з Сюкуро Манабе і Джорджо Паризі «за новаторський внесок в наше розуміння складних фізичних систем».^[12]

• іноземний член Шведської королівської академії наук.^[13][14]
• почесний член Європейського союзу геонаук^[en][14]
• член Європейської академії наук та образотворчих мистецтв^[14]
• почесний член Королівського метеорологічного товариства^[en][14]
• член Американського геофізичного союзу^[14]
• член Німецького метеорологічного товариства^[de][14]
• член товариства прикладної математики і механіки
• член Європейської Академії (1988)^[15]

• М. Вельп, К. Гассельманн, К. Йегер, Зміна клімату та шляхи до сталості: роль наукових діалогів із зацікавленими сторонами ^{[недоступне посилання з 01.12.2017]}, The Environment
• Міжнародна спеціальна група з виявлення та атрибуції, виявлення та приписування зовнішніх впливів на кліматичну систему: огляд останніх досягнень, Journal of Climate, 18, 1291—1314, 2005
• М. Вебер, В. Барт, К. Хассельманн, багатоакторна модель динамічної оцінки (MADIAM) індукованих технологічних змін та стійкого економічного зростання [Архівовано 24 Травня 2007 у Wayback Machine.], Екологічна економіка, 54, 306—327, 2005
• К. Гассельманн, М. Латіф, Г. Хусс, К. Азар, О. Еденгофер, К. К. Йегер, О. М. Йоганнессен, К. Кемферт, М. Вельп, А. Вокаун, Виклик довгострокових змін клімату [Архівовано 10 Лютого 2009 у Wayback Machine.], Наука, 302, 1923—1925, 2003
• Тамара С. Ледлі, Ерік Т. Сандквіст, Стівен Е. Шварц, Дороті К. Холл, Джек Д. Фелоузс, і Тимоті Л. Кіллін Зміна клімату та парникові гази [Архівовано 9 травня 2008 у Wayback Machine.], EOS Vol. 80, No 39, 28 вересня 1999 р., С. 453. (У цьому оглядовому документі цитується декілька статей, підготовлених Гассельманом.)
• К. Гассельманн, Зміна клімату: лінійні та нелінійні підписи, Nature, 398, 755—756, 1999
• К. Гассельманн, Дослідження кліматичних змін після Кіото, Nature, 390, 225—226, 1997
• К. Гассельманн, Чи спостерігаємо ми глобальне потепління? [Архівовано 23 Червня 2008 у Wayback Machine.], Наука, 276, 914—915, 1997

Повний список літератури наведено в «Interview mit Klaus Hasselmann», 59, 2006. або на вебсайті Гассельмана в Інституті метеорології ім. Макса Планка

• Вебсайт Гассельмана
• Європейський кліматичний форум [Архівовано 8 Червня 2013 у Wayback Machine.]
• Німецький високопродуктивний обчислювальний центр для дослідження клімату та системи Землі [Архівовано 3 Жовтня 2006 у Wayback Machine.]
• Клаус Гассельманн(англ.) у проєкті «Математична генеалогія».