Червоний банківець — Вікіпедія

**Червоний банківець**
Червоний банківець
	50°00′04″ пн. ш. 36°14′24″ сх. д. / 50.001128883989° пн. ш. 36.24003017338° сх. д.
Статус	Пам’ятка архітектури та містобудування місцевого значення №7006-Ха
Статус спадщини	пам'ятка архітектури місцевого значення України і Пам'ятка містобудування України місцевого значенняd
Країна	Україна
Регіон	місто Харків
Розташування	вулиця Алчевських, 6
Тип будівлі	багатоквартирний будинок
Архітектурний стиль	еклектика
Автор проєкту	Естрович Віктор Абрамович
Матеріал	цегла
Висота	5 поверхів
Будівництво	1925 — 1928
Відомі мешканці	Естрович Віктор Абрамович, Вєркін Борис Ієремійович
	Червоний банківець (Україна)
	Червоний банківець у Вікісховищі

Червоний банківець — п'ятиповерховий історичний житловий будинок у центрі Харкова, розташований за адресою вулиця Алчевських, 6. Споруджений у 1925—1928 роках для працівників Державного банку УСРР за проєктом архітектора Віктора Абрамовича Естровича. Будівля є пам'яткою архітектури та містобудування місцевого значення (охоронний номер № 7006-Ха)^[1].

Історія

П'ятиповерховий житловий будинок побудований у 1925—1928 роках за проєктом архітектора Віктора Абрамовича Естровича, який звів ще декілька знакових харківських будівель^[2]^[3]. Будинок став частиною житлового фонду для працівників Державного банку УСРР, через що й отримав назву «Червоний банківець»^[4]. У ньому мешкав і сам архітектор Віктор Естрович з 1928 до 1941 року. У роки Другої світової війни його розстріляли нацисти в Дробицькому Яру^[5]. У 2015 році на фасаді встановили меморіальну дошку на його честь^[6].

У 1971—1990 роках у будинку мешкав видатний український фізик Борис Вєркін^[3]^[7]. На честь нього у 1992 році встановлена меморіальна дошка^[8]. 30 квітня 1980 року рішенням Харківської міської ради будинок внесено до переліку пам'яток архітектури місцевого значення^[9]. У 2020 році будинок внесено до переліку пам'яток архітектури та містобудування місцевого значення під охоронним номером № 7006-Ха^[1].

Архітектура

Будівля виконана у стилі еклектики з переважанням модерну та вкрапленнями елементів українського бароко, неоренесансу та неоготики^[10]^[11]. Серед архітектурних особливостей — стрілчасті, аркові й прямокутні вікна, криволінійні й трикутні фронтони, ризаліти, багатопрофільні еркери й балкони, башточки та складний силует даху. Особливою деталлю фасаду є міжповерховий пояс, критий черепицею, типовий для українських дерев’яних церков. На фасаді збереглася емблема із зображенням рук, що потискають одна одну^[5]. Фасади також прикрашені скульптурами сов. Форма будівлі зумовлена обмеженістю ділянки: житловий об’єм витягнутий углиб кварталу та має Н-подібну форму в плані. З боку вулиці облаштовано глибокий курдонер, до якого виходять входи у чотири секції^[9]. Будинок цегляний, фасади потиньковано з боку вулиці, а з боку двору залишено відкрите цегляне мурування. З боку двору фасади прикрашені фронтонами різних форм і карнизами^[12].

Будинок вирізняється самобутнім архітектурним вирішенням, що поєднує декоративність пізньомодерністських і неоромантичних форм з елементами народної архітектури. На тлі архітектурних пошуків 1920-х років у СРСР, коли провідного значення набував конструктивізм як вираження нової ідеології та функціоналізму, проєкт Естровича є прикладом перехідного типу: він зберігає естетику дореволюційної еклектики, але водночас демонструє спроби формальної новизни, зокрема в симетричному й асиметричному об'ємі, складній конфігурації плану та раціональному використанні простору^[2]^[12]. Через два роки після завершення спорудження, у 1930-му році, Естрович створив більший, але схожий за планом, будинок Інституту Медичної Радіології на вулиці Сковороди^[13]. Він вже виконаний у конструктивістському стилі, але теж має курдонер, невисокі башти та щит.

Будівля постраждала від хаотичних і незаконних перебудов і наразі перебуває в поганому стані. У 2023 році обвалився картуш із зображенням рук і серпом і молотом^[14].