Білецький Андрій Євгенійович — Вікіпедія

Андрій Євгенович Білецький
Полковник
Загальна інформація
Народження	5 серпня 1979(1979-08-05) (45 років) Харків, Українська РСР, СРСР
Alma Mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Псевдо	Білий Вождь[1][2]
Військова служба
Роки служби	2014 — понині
Приналежність	Україна
Вид ЗС	Збройні сили
Рід військ	Механізовані війська
Війни / битви	Російсько-українська війна Протистояння у Маріуполі Оборона Маріуполя Бої за Мар'їнку Бої за Широкине Російське вторгнення в Україну (2022) Битва за Київ (2022) Бої за Бахмут Битва за Авдіївку
Командування
з 2022  3 ОШБр, командир 05—10.2014  «Азов», командир
Нагороди та відзнаки
Білецький Андрій Євгенійович у Вікісховищі

Народний депутат України
8-го скликання
«Національний корпус»	27 листопада 2014	—	29 серпня 2019
Картка на сайті Верховної Ради України

Андрі́й Євге́нович Біле́цький (нар. 5 серпня 1979(19790805), Харків) — український військовий, громадський та політичний діяч. Полковник, командир 3-ї окремої штурмової бригади (з 2023).

Член органіазцій ВО «Тризуб» ім. Бандери, «Патріот України», у 2011 році був заарештований у справі «оборонців Римарської». Після перемоги Євромайдану у 2014 році був амністований як політв'язень. Після початку російсько-української війни у 2014 році став засновником та командиром батальйону «Азов», згодом став лідером політичної партії «Національний корпус» і Народним депутатом України 8-го скликання. Після російського повномасштабного вторгнення 2022 року очолив полк ССО «Азов» Київ, згодом переформований на 3-тю окрему штурмову бригаду.

Андрій Білецький народився 1979 року у місті Харків в українській родині. Батько — Євгеній Михайлович Білецький походить з селища Краснопавлівка Лозівського району Харківської області з козацького роду, представники якого заснували селище.^{[джерело?]} Мати — Олена Анатоліївна Білецька (Лукашевич) походить з Житомирщини з українського шляхетського роду,^{[джерело?]} до якого належав Василь Лукашевич — засновник «Малоросійського товариства» (1821—1822).

Виростав у російськомовному середовищі.^[3] З юнацьких років активно займався спортом, мав 1-й юнацький розряд з боксу. Згодом займався ножовим боєм, фехтуванням, практичною стрільбою та іншими видами спорту, у чому досяг значних успіхів. Ці навички допомогли поставити на високий рівень систему вишколів в організаціях, які очолював.

У 2001 р. закінчив із дипломом з відзнакою історичний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Дипломне дослідження було присвячене діяльності Української повстанської армії. По закінченню університету працював викладачем харківських вишів, продовжував вивчати військову історію України. Неформальне керівництво його науковою діяльністю здійснював відомий український історик Ярослав Дашкевич.

Активну участь у націоналістичному русі брав зі студентських часів. У 1999 році разом із групою харківських спортсменів-націоналістів здійснив спробу виїхати на війну в Косово для участі у війні на боці сербів, «проти фактору ісламізму».^[4]

У 2001 році взяв участь у березневих акціях протесту у Києві в рамках кампанії «Україна без Кучми», під час яких був затриманий міліцією та потрапив під адміністративний арешт. За це СБУ намагалася змусити керівництво ХНУ виключити його з вишу.

З 2002 року очолював харківський загін Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. С. Бандери. Згодом співпрацював з Українською консервативною партією.^[5] У 2003 році розпочав активну співпрацю з харківським осередком СНПУ та дієво підтримував спротив лібералізації СНПУ і перетворенню її у ВО «Свобода».

Після розпуску по Україні Товариства сприяння ЗС та ВМФУ «Патріот України» при СНПУ, створив нову, незалежну від будь-яких партійних структур, організацію «Патріот України», від початку існування якої був її командиром. Першими членами цієї організації стали молоді бійці з харківських осередків СНПУ, УНА-УНСО і «Тризубу». У 2013 році, під час подій Євромайдану, члени організації «Патріот України» разом з іншими націоналістичними організаціями склали кістяк новоутвореного «Правого сектора».

Від початку діяльності «Патріоту України» планував, координував та брав участь в усіх її заходах. Особисто очолював практично всі групи бійців, що здійснювали операції з виявлення точок наркоторгівлі, затримання нелегальних мігрантів тощо. Керував усіма масовими акціями «Патріота України» (маршами, мітингами, спортивними заходами, акціями громадської непокори та масовими силовими акціями). Під час сутичок з міліцією під час проведення маршу на честь УПА 18 жовтня 2008 року був заарештований разом з усіма бійцями організації.

Набутий громадсько-політичний досвід дозволили Андрію Білецькому виступити ініціатором утворення Соціал-Національної Асамблеї.

Білецького звинувачують у неонацизмі, зокрема через його брошуру «Слово білого вождя». Сам Андрій Білецький заперечує зв'язок із нацизмом і використання полком «Азов» нацистської символіки.^[6]

З серпня 2011 року розпочалася ціла низка арештів активістів організованого націоналістичного руху взагалі та членів очолюваних Андрієм Білецьким організацій зокрема.

Наприкінці серпня 2011 року у Києві та Василькові були заарештовані старшини місцевих осередків Організації «Патріот України» (Сергій Бевз, Володимир Шпара, Олексій Чернега) та активісти СНА (Ігор Мосійчук, Віталій Зателепа). Їм інкримінували підготовку теракту. Так розпочалася справа «васильківських терористів».^[7]

23 серпня 2011 року в офісі харківського осередку організації «Патріот України» (м. Харків, вул. Римарська, 18) відбувся конфлікт зі стріляниною. Організація заявила про те, що на офіс скоїв збройний напад відомий в мережі інтернет українофоб Сергій Колесник, у ході якого він поранив двох старшин «ПУ» (Ігоря Михайленка та Віталія Княжого). За даними МВС учасники організації отримали легкі травми гумовими кулями, а Сергій Колесник був госпіталізований у непритомному стані, у нього виявили дві відкриті черепно-мозкові травми, ножові поранення в області грудної клітини, забій тім'яної області та тулуба. Сайт облуправління міліції, в рамках розслідування кримінальної справи за фактом бійки кваліфікував подію, як вчинення нападу на Сергія Колесника із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров'я потерпілого.

11 вересня 2011 року Михайленка та Княжеського заарештували за підозрою в замаху на вбивство Колесника.^[8] За словами Колесника приводом для конфлікту послужила суперечка в інтернеті, під час якого один з учасників організації заявив, «що жителі Харкова мали б кращу долю, якби в Україні панували фашисти» і у відповідь на обурення запропонував приїхати в офіс на Римарську, 18. Він приїхав в офіс організації і попросив охоронця покликати співрозмовника. Відразу після цього з офісу у двір вийшли близько восьми осіб, одягнених у камуфльовану і чорну форму, які почали його бити і в процесі побиття погрожували розправою його родичам.^[9]

19 листопада 2011 року на Андрія Білецького було скоєно замах. На проспекті Перемоги в нього кілька разів вистрілили з револьвера. Одна куля влучила у щелепу, інша — прострелила руку. Увечері того ж дня він сам поранений поїхав до 4-ї лікарні невідкладної хірургії міста Харкова, де йому провели дві операції, діставши дві свинцевих кулі. Міліція класифікувала подію як хуліганство.^[10]

27 грудня 2011 року, Андрій Білецький був заарештований у справі «Оборонців Римарської» за звинуваченням у справі про напад на Сергія Колесника за ст. 187 Кримінального кодексу (розбій, здійснений за попередньою змовою групою осіб).^[11][8] 29 грудня щодо нього було обрано запобіжний захід у вигляді 2 місяців тримання під вартою. 16 лютого 2012 року термін перебування під вартою було продовжено до 27 квітня 2012 р. Утримувався у Харківському СІЗО — сумнозвісно відомому ще з часів радянських репресій як «Холодногірська тюрма».

Ці дії СБУ та МВС організований соціал-націоналістичних рух розцінив як політичні репресії. У зв'язку з чим у різних містах країни проходили акції протесту проти політичних репресій щодо українських націоналістів (зокрема у Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Житомирі, Івано-Франківську).

24 лютого 2014 Верховна Рада за поданням Комітету Визволення Політв'язнів прийняла постанову № 4202 «Про звільнення політв'язнів». Виконуючи цю постанову, 25 лютого Андрію Білецькому, Ігорю Михайленку, Віталію Княжеському, Олегу Однороженку і Сергію Павліченку, які утримувались у Харківському слідчому ізоляторі та Диканівській ВК № 12 УДПтСУ в Харківській області, видали довідки про звільнення із вказаних установ.^[12]

12 березня 2014 був призначений керівником силового блоку «Правий сектор»-Схід у складі чотирьох областей: Харківської, Донецької, Полтавської та Луганської.^[13]

У ніч з 14 на 15 березня 2014 Андрій Білецький керував проукраїнськими активістами в сутичці з проросійськими силами біля офісу організації «Патріот України» на Римарській вулиці.^[14]

У березні-травні того ж року командував загоном «Чорний корпус».^[15]

5 травня 2014 у Бердянську, Андрій Білецький став засновником батальйону територіальної оборони «Азов» (з 20 листопада — полк) і подальшим його командиром. Основою батальйону стали учасники СНА, «Патріота України» та організації Автомайдан.

13 червня 2014 батальйон «Азов» під керівництвом Андрія Білецького брав ключову участь в успішному звільненні Маріуполя від терористів у ході одного з етапів антитерористичної операції на сході України. При цьому «Азов» зазнав тільки дві серйозні втрати — один боєць загинув, інший був серйозно поранений. Бійці батальйону «Азов» взяли також в полон самопроголошеного мера Маріуполя — терориста Олександра Фоменка.^[16]

2 серпня 2014 президент України Петро Порошенко нагородив командира батальйону «Азов» майора міліції Білецького Андрія Євгенійовича Орденом «За мужність» III ступеня.^[17]

15 серпня 2014 року командир ПСМОП «Азов» Андрій Білецький отримав позачергове звання підполковника міліції.^[18]

10 вересня 2014 на з'їзді партії «Народний фронт» разом із командирами добровольчих батальйонів був включений до Військової ради — спеціального органу, який розроблятиме пропозиції по обороноздатності України.^[19]

У вересні 2014 року ініціативна група правозахисників і дослідників праворадикальних рухів звернулася з відкритим листом до Арсенія Яценюка із закликом не висувати командира батальйону «Азов» Андрія Білецького кандидатом від «Народного фронту» на позачергових виборах до Верховної Ради України, оскільки він «не відмовився публічно від людиноненависницької, антиліберальної, антиєвропейської і відверто расистської ідеології свого руху». На думку групи участь Білецького в діяльності партії легітимізувала б расизм і неонацизм в українському суспільстві, а також завдало б шкоди репутації партії.^[20]

Білецький відмовився від участі у виборах за її партійним списком на позачергових парламентських виборах, але 23 вересня 2014 подав документи на реєстрацію як кандидата в народні депутати України, як незалежний кандидат по 217-му одномандатному округу в Києві (Оболонь).^[21]

2 жовтня на користь Андрія Білецького зняв свою кандидатуру Зорян Шкіряк, радник глави МВС України Арсена Авакова, який вирішив також стати довіреною особою свого колишнього політичного опонента.^[22][23] Андрій Білецький переміг, набравши 33,75 % (31445 голосів).

У 2015 році став героєм документального фільму «Після Мінська» з циклу Місто героїв.

З 2015 року став головою Цивільного Корпусу «Азов», а з кінця 2016 став головою новоутвореної партії «Національний Корпус».

Станом на листопад 2017 року був заступником голови комітету з питань національної безпеки і оборони.^[24]

9 березня 2019 року представники «Національного корпусу» влаштували акцію «День гніву» та прийшли на вул. Банкову під Адміністрацію президента з вимогою покарати причетних до розкрадань в «Укроборонпромі».^[25] Через 2 дні, 11 березня, Андрій Білецький заявив, що за наказом президента Петра Порошенка заступник голови СБУ Віктор Кононенко готує фізичне знищення лідерів «Національного корпусу» та «Національних дружин». На це Служба безпеки України відповіла що очікуватиме коли нардеп Андрій Білецький оприлюднить дані, що підтвердять його слова про підготовку СБУ замаху на лідерів «Національного корпусу».^[25]

На початку повномасштабного вторгнення 2022 року командував полком ССО «Азов» Київ. 2023 року полк був переформований на 3-тю окрему штурмову бригаду ЗСУ.^[26]

2007 року, в період його діяльності в організації «Патріот України», написав програмну статтю «Український расовий соціал-націоналізм», у якій відкидав демократію та лібералізм, виступав за перетворення України на імперію та закликав до «расового очищення» української нації. Надалі відомою стала його цитата з цієї статті, що «Історична місія нашої Нації, в це переломне сторіччя, очолити і повести за собою Білі народи всього світу в останній хрестовий похід за своє існування. Похід проти очолюваного семітами недолюдства».^[27] Тим не менш, влітку 2015 року в ефірі Громадського телебачення на запитання чи дистанціює він себе від свого минулого й чи змінив погляди, Білецький заперечив своє авторство і заявив, що цей текст сфабрикований російськими спецслужбами.^[28] На думку дослідника ультраправих рухів В'ячеслава Ліхачова Андрій Білецький намагається відбілити своє минуле, з цією метою були знищенні інтернет-архіви сайтів «Патріоту України» і СНА, але загалом Білецький не «еволюціонував», а мімікрує.^[29]

В інтерв'ю 2010 року стверджував, що виступає за конфедерацію України та Росії з центром у Києві.^[30]

З 2016 року підтримує ініціативу з розбудови альтернативного геополітичного проекту — Інтермаріум.^[31] Білецький вважає, що створення балто-чорноморського союзу, ядром якого повинні стати Україна і Польща, дасть змогу протистояти зовнішнім викликам, в тому числі Росії. На його думку, сусіди України набагато краще відчувають небезпеку з боку Росії; окрім того, у разі утворення такого блоку, Україна утвердиться в ролі самостійного гравця на міжнародній арені.^[31] Критикував Мінські угоди як невигідні для України та підтримував військовий шлях повернення окупованих територій.^[32]

Був одружений з Юлією, у подружжя народився син Олександр.^[33]

Одружений з Тетяною Даниленко, є спільний син Андрій-Северин (2022).^[33]

• Орден «За мужність» III ступеня (2 серпня 2014) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.^[34]
• Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу.^[35]

• Звання Почесний громадянин Маріуполя (30 грудня 2014) — за розробку та здійснення плану звільнення міста Маріуполя від терористичних угрупувань, вагомий внесок у збереження міста Маріуполя, ствердження державності, демократії та народовладдя на території міста.^[36][37]

Андрій Білецький фігурує на записах з кабінету С. Чоботаря, обговорюючи незаконну купівлю пістолета для його друга Вадима Трояна. Записи визнані автентичними.^[38] Записи велись Службою безпеки України, прихована камера була встановлена над дверним прорізом.

Колишні добровольці «Азову» Назарій Кравченко та Сергій Філімонов заявляють, що їх побили колишні побратими включно з засновником «Азову» й лідером «Національного корпусу» Андрієм Білецьким, через підтримку Сергія Стерненка, який виступає проти Портнова та Труханова.^[39]

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Білецький Андрій Євгенійович

• Андрій Білецький — офіційний YouTube канал [Архівовано 16 грудня 2019 у Wayback Machine.]
• Білецький А.Є. Слово Білого Вождя. — Харків — 41 с.
• Євген Швець (10 грудня 2014). Андрей Билецкий: «Половина „Азова" говорит на русском языке. Но они умирают и убивают за Украину». ukr.lb.ua. Архів оригіналу за 27 вересня 2016.(рос.)
• Василина Бойко. Політичні амбіції Білого Вождя // Перший соціальний портал. — 07.09.2016
• Андрій Яницький, Вікторія Матола (28 жовтня 2014). Із комбата в депутати: як Білецький захистив перемогу. ukr.lb.ua. Архів оригіналу за 2 жовтня 2016.
• Полк белых людей. Что мы знаем об «Азове» // Корреспондент.net. — 10.05.2016 [Архівовано 20 вересня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
• Закон України «Про Національну гвардію України» [Архівовано 19 квітня 2016 у Wayback Machine.]