Гімн Молдови — Вікіпедія

Limba noastră-i o comoară
În adîncuri înfundată
Un șirag de piatră rară
Pe moșie revărsată.

Limba noastră-i foc ce arde
Într-un neam, ce fără veste
S-a trezit din somn de moarte
Ca viteazul din poveste.

Limba noastră-i numai cântec,
Doina dorurilor noastre,
Roi de fulgere, ce spintec
Nouri negri, zări albastre.

Limba noastră-i graiul pâinii,
Când de vânt se mișcă vara;
In rostirea ei bătrânii
Cu sudori sfințit-au țara.

Limba noastră-i frunză verde,
Zbuciumul din codrii veșnici,
Nistrul lin, ce-n valuri pierde
Ai luceferilor sfenici.

Nu veți plânge-atunci amarnic,
Că vi-i limba prea săracă,
Și-ți vedea, cât îi de darnic
Graiul țării noastre dragă.

Limba noastră-i vechi izvoade.
Povestiri din alte vremuri;
Și citindu-le 'nșirate, —
Te-nfiori adânc și tremuri.

Limba noastră îi aleasă
Să ridice slava-n ceruri,
Să ne spiue-n hram și-acasă
Veșnicele adevăruri.

Limba noastra-i limbă sfântă,
Limba vechilor cazanii,
Care o plâng şi care o cântă
Pe la vatra lor țăranii.

Înviați-vă dar graiul,
Ruginit de multă vreme,
Stergeți slinul, mucegaiul
Al uitării 'n care geme.

Strângeți piatra lucitoare
Ce din soare se aprinde
și-ți avea în revărsare
Un potop nou de cuvinte.

Răsări-va o comoară
În adâncuri înfundată,
Un șirag de piatră rară
Pe moșie revărsată.

Наша мова — це скарб,
Захований дуже глибоко,
Намисто з рідкісних самоцвітів,
Рознесених по Вітчизні.

Наша мова — це вогонь, що палає
У народі, що невідомо як,
Прокинувся зі смертного сну,
Немов казковий лицар.

Наша мова — це самий спів,
Дойна нашої туги,
Рої блискавок, що розтинають
Чорні хмари і ясну блакить.

Наша мова — це мова хлібів,
Які колишуться влітку від вітру,
Наші діди, вирощуючи їх,
Освятили цю землю своїм потом.

Наша мова — це зелений листок,
Шепотіння правічних кодр,
Тихий Дністер, що губить у своїх хвилях
Свічада світанкових зір.

Ви вже не будете гірко плакати,
Що у вас надто вбога мова,
А побачите, яка плодовита
Мова нашого любого краю.

Наша мова — це прадавні літописи,
Легенди з минулих часів.
І коли ти їх читаєш у ряд,
То мимоволі тремтиш і здригаєшся.

Наша мова — обрана,
Щоб підносити молитви до небес,
Промовляти вдома й у храмі: Предвічні істини.

Наша мова — це свята мова,
Мова давніх казань,
Які виплакують і виговорюють
Селяни біля своїх ватр.

Відродіть же знов вашу мову,
Поржавілу за стільки часу,
Зітріть з неї бруд, болото,
Забуття, в якому вона стогне.

Зберіть осяйні самоцвіти,
Що палають на сонці.
І матимете у себе
Новий потоп слів.

І знов постане наш скарб,
Захований дуже глибоко,
Намисто з рідкісних самоцвітів,
Рознесених по Вітчизні.

Мова наша – скарб нетлінний,
Від безвір’я покритий.
Світ перлин дорогоцінних,
Над Вітчизною розлитий.

Наша мова – душа жива,
У народі, що невідомо як
Повстав та розірвав
Сну помертвілі тенета.

В ній живуть вогонь і дойна,
Сум полів та шелест хлібу,
Полихання блискавиць білих,
Що рвуть тучу в чорнім небі.

Це біль, сердець потуга,
Тихий говір дідів наших,
Що любили оцю землю
Правдою рук у труді погаслих.

Наша мова – узор чудовий,
Кодри, шорох листопаду.
Плес Ністра, в якім ясно
Догорають зірок лампади.

Наша мова – буття скрижаль,
Мова й голос поколінь.
То ж їхнє святеє слово
Збуджує у нас хвилювання.

Словом предків ми по праву
Заспівуєм у годину врочну
Віковічних істин славу
В світлім храмі, хаті отчій.

Бо воно святе до болі,
Що у нашій Батьківщині
І долю виплакують,
І застілля заспівують.

Нема мові навік забуття,
Що забуто – воскресіте,
Пил епох із неї зотріть –
Жагає визволення вона.

Зберіть перлин світло
У ясноцвіті райдужнім,
І перед вами потече
Слів потік бурхливий.

Ні, плакатись не треба,
Що мова ваша надто вбога,
А побачте, плодовита яка
Батьківщини нашої мова.

'Буде мова наша нетлінная,
Од безвір’я покритая,
Світ перлин дорогоцінних,
Над Вітчизною розлитий.